Дівчинка та ромашка (В. Сухомлинський)

Ясної сонячної днини маленька дівчинка вийшла погратися на зелену галявину. Раптом вона почула плач. Прислухалася дівчинка і зрозуміла, що плач доноситься десь з-під каменю, що лежить обабіч галявини. Камінь був невеликий, як голова кролика, але дуже твердий. Підійшла дівчинка до каменя і запитує:
  – Хто там плаче під каменем?
  – Це я, Ромашка, – почувся ледь вловимий голосок. – Звільни мене, дівчинко, тисне на мене камінь…
  Відкинула дівчинка камінь і побачила ніжну, бліду стеблинку Ромашки.
  – Спасибі тобі, дівчинко, – подякувала Ромашка, виструнчившись і зітхнувши на повні груди. – Ти звільнила мене з-під Кам’яного Гноблення.
  – Як же ти потрапила під камінь? – запитала дівчинка.
  – Обдурило мене Кам’яне Гноблення, – відповіла Ромашка, – коли я була маленьким насіннячком. Восени я шукала теплий куточок. Дало мені притулок Кам’яне Гноблення, обіцяло оберігати від холоду і спеки, дощу і вітру. А коли мені захотілося побачити Сонечко, воно ледве не розчавило мене. Я хочу бути твоєю, дівчинко.
  Дівчинка приходила до Ромашки, і вони разом зустрічали схід Сонця.
  – Як добре бути твоєю, дівчинко! – часто говорила Ромашка.
  – А якби ти виросла в лісі або обабіч дороги? Якби ти була нічия? – запитала дівчинка.
  – Я б умерла від горя,– тихо мовила Ромашка. – Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь. Он та Вогняна Маківка – вона дружить із Сонечком. Сонечко шепоче їй: «Ти моя, Вогняна Маківко». Я чую цей шепіт, коли сходить Сонце, а Маківка назустріч йому розкриває свої прекрасні пелюстки. А он та Волошка – товаришка Весняного Вітру. Він першим щоранку прилітає до Волошки, будить її і шепоче: «Прокинься!» Квітка не могла б жити, якби вона була нічиєю.

Вогнегривий коник (В. Сухомлинський)

Вирізав батько Юркові коника з дерева. Та такого гарячого, баского. Б’є копитами коник, ось-ось поскаче.
  Поставив Юрко його на вікно й ліг спати. Коли це бачить: підняв коник голову, затремтіла вогняна грива. Зіскочив з вікна Вогнегривий і пострибав по долівці.
  Прокинувся Юрко, а коник знов на вікні стоїть. Підійшов хлопчик. Коник уже заспокоївся, тільки ноги тремтять та вогняна грива ще тепла.

Байдужий пеньок (В. Сухомлинський)

Стоїть у лісі старий-престарий Пеньок. Мохом обріс, гріється на сонечку.
  Поселився під Пеньком Їжак. Клопочеться собі в нірці, а Пеньок мружиться, крекче, гріється на сонечку.
  – Будемо з тобою дружно жити, добре? – питає раз його Їжак.
  – Добре, – відповідає байдужно Пеньок. Він замружив очі, позіхнув і гріється собі на сонечку.
  По другий бік під Пеньком поселилася Гадюка.
  – Будемо з тобою дружно жити, добре? – питає раз вона.
  – Добре, – відповідає байдужо Пеньок. Він замружив очі, позіхнув і гріється на сонечку.
  Та ось якось Їжак побачив, що поруч із ним живе Гадюка. Напав на неї і в кривавій сутичці переміг. Виповз, ліг на Пеньок. Відпочиває.
  – Що це у вас там за шум був? – питає Пеньок.
  – Це я Гадюку вбив, – відповідає Їжак.
  – Добре, – каже байдужно Пеньок. Він замружив очі, позіхнув і гріється собі на сонечку.

Дідусь і смерть (В. Сухомлинський)

Був собі Дідусь. Було йому вже сто років. От дізналася Смерть, що живе такий старий-старесенький Дідусь, прийшла до нього й каже:
  – Час уже помирати, Дідусю.
  – Дай приготуватися, – відповідає Дідусь.
  – Добре, – каже Смерть. – Скільки тобі часу треба на те?
  – Три дні, – каже Дідусь.
  Цікаво стало кощавій: що ж робитиме Дідусь, як він готуватиметься?
  Настав перший день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку і посадив дерево.
  – Що ж він другого дня робитиме? – думає Смерть.
  Настав другий день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ще одну ямку, посадив ще одне дерево.
  – Що ж він третього дня робитиме? – з нетерпінням думає Смерть.
  Настав третій день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку і посадив ще одне дерево.
  – Навіщо ти дерева садиш? – питає Смерть. – Ти ж завтра помреш.
  – Людям на добро, – відповідає Дідусь.
  Злякалася Смерть і втекла в темний ліс.

Добре слово (В. Сухомлинський)

 В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці виповнилося п’ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти й танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров’яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: “Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота”.
  Оля їла мед у стільниках і солодке коров’яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало – дівчинка вже ледве вставала з ліжка.
  Одного дня біля хворої зібрались усі родичі. Дідусь Опанас сказав:
  – Чогось їй не вистачає. А чого – і сам не можу зрозуміти.
  Раптом відчинились двері і в хату ввійшла прабабуся Олі – столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.
  Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала:
  – Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров’ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці – щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.
  Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.
  – Ось чого не вистачало Олі,– сказав дід Опанас.– Доброго слова.

Маленький гвинтик (В. Сухомлинський)

Юрко готував домашнє завдання з граматики. Він переписав кілька речень. Треба було ще підкреслити іменники, але Юрко поспішав. Він швиденько згорнув зошит і побіг до хлопців грати в м’яча.
  Увечері батько перевірив зошити й помітив, що там не все гаразд.
  – Чого ж ти не закінчив роботи? – питає сина.
  А Юрко не знає, що й казати.
  – То дрібничка, то гвинтик…
  – Слухай, що я тобі розповім,– мовив тоді батько.
  – На заводі збудували великий літак. Багато людей працювало, щоб усе якнайкраще зробити. Лишалось загвинтити під крилом один маленький гвинтик. Загадали робітникові. А він забув. Так і передали літак на аеродром. Літак був пасажирський. Полетів літак у перший рейс. В ньому сиділо п’ятдесят пасажирів. Але ж він був без одного-однісінького гвинтика… На віражі* крило зламалось, літак упав і розбився. Загинули люди.
  Ось що буває, коли хтось забуде про мале-е-енький гвинтик.

Соловей і Жук (В. Сухомлинський)

У садку співав Соловей. Його пісня була дуже гарна. Він знав, що його пісню люблять люди. Того й дивився з погордою на квітучий сад, на синє небо й на маленьку дівчинку, що сиділа в саду й слухала його пісню.
  А коло Соловейка літав великий рогатий Жук. Він літав і гудів.
  Соловей припинив свою пісню та й каже:
  – Перестань гудіти. Ти не даєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне. Та й краще, аби тебе, Жуче, зовсім не було.
  Жук гідно відповів:
  – Ні, Солов’ю, без мене, Жука, неможливий світ, як і без тебе, Солов’я.
  – Ну й мудрець! – всміхнувся Соловей.– Виходить, що й ти потрібен людям? Ось запитаємо дівчинку, вона скаже, хто потрібен людям, а хто ні.
  Полетіли Соловей і Жук до дівчинки та й питають:
  – Скажи, дівчинко, кого треба залишити в світі – Солов’я чи Жука?
  – Хай собі будуть і Соловей, і Жук,– відповіла дівчинка. Тоді подумала й додала: – Як же можна без Жука?

Пелюстка і квітка (В. Сухомлинський)

На грядочці виросла гарна квітка жоржини. Біла, як мармур, духмяна. Літають над нею бджоли й джмелі, беруть нектар.
  У квітці сорок дві пелюстки. І ось одна з них загордилася:
  – Я найкраща. Без мене і квітка не квітка. Я найголовніша. Ось візьму й піду – що мені?
  Напружилася, вилізла з квітки, скочила на землю. Сіла в кущі шипшини й дивиться, – що ж квітка робитиме? А квітка байдужки собі, усміхається сонцю, згукує до себе бджіл і джмелів.
  Пішла собі Пелюстка. Аж зустрічає Мурав-лика.
  – Ти хто? – питає Муравлик.
  – Я Пелюстка. Найкраща. Найголовніша. Без мене квітка не квітка.
  – Пелюстка? Знаю пелюстку я в квітці, а на двох тоненьких лапках не знаю.
  Ходила Пелюстка, ходила до вечора й засохла. А квітка цвіте.
  Ось така, бачте, казка. Квітка і без однієї пелюстки квітка. А пелюстка без квітки – ніщо.

Дід Осінник (В. Сухомлинський)

У темному лісі живе дід Осінник. Він спить на сухому листі й сторожко прислухається до співу пташок. Як тільки почує сумну пісню журавлів – курли-курли! – підводиться й каже:
  – Приспіла моя пора. Відлітають у теплий край журавлі.
  Виходить тоді із лісу дід Осінник, сивий, у сірім плащі. Де пройде, там листя жовтіє і падає на землю. Виходить на узлісся, сідає, схилившись на дуба, і тихо-тихо щось співає. Це не пісня, а осінній вітер… Коли дід співає, його борода росте, розвівається на вітрі. Ось вона вже простяглася на луки. І луки стали сиві. – Осінній туман,– кажуть люди. Їм і невтямки, що це борода діда Осінника.

Василь Сухомлинський Оповідання для дітей

Читанка

Василь Сухомлинський 
Оповідання для дітей

Ледача подушка

Маленькій Яринці треба рано вставати, щоб до школи йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся:
- Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, спати так, щоб хотілося вставати i йти до школи.
- Це подушка в тебе ледача, - відповів дідусь.
- А що ж їй зробити, щоб вона не була ледачою?
- Знаю я таємницю, - пошепки сказав дідусь. - Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками - вона і не буде ледачою.
- Справді? - зраділа Яринка. - Я так i зроблю завтра.
Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці, але треба ж нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити.
Схопилась Яринка швиденько, одяглася, взяла подушку, винесла на подвір'я, поклала на лавку - та кулачками її, кулачками. Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко - та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.