ПАН КОЦЬКИЙ - УКРАЇНСЬКА КАЗКА ДЛЯ МАЛЯТ

Летючий корабель Українська народна казка Гуцульщин

Летючий корабель
Українська народна казка Гуцульщини

 аудіоказка

Були чоловік та й жінка та й мали трьох синів, двох розумних, а одного дурного. Та й дав цар приказ, що робить обід. Хто хотів, міг приїхати до него. Люди збираються до царя на обід, та й ті два розумні брати теж. Та й кажуть:
— Втратити, не втратити, а може, чиєсь щастя закотилося там. Тато й мама жартують, кажуть дурному:
— Може би, й ти йшов?
— Ідуть тоти, то й я, — каже, — йду. Втрачу, не втрачу, може, моє щастя закотилося там.
— Тебе, дурного, вовки там з’їдять, — кажуть тато й мама. Мама налагодила розумним синам хліба білого, солонини, всячини надавала, та й пішли вони в дорогу. А дурний збирається та й каже:
— Мамо, тату, та й я йду.
— Та куди ти, дурний, меш іти?
Але він зачав упиратися, говорити, проситися. Вони кажуть:
— Та йди вже та й там пропади. І так уже дома нема з тобою ніякої ради.
Нав’язала йому мама в хустину черствого хліба. Узяв він той вузлик на палицю та й пішов. Та й пірваний такий був. Десь перед полуднем зайшов він у ліс. І встрічає його старий дідо.
— Куди, сину, йдеш?
— Іду, — каже, — до царя на обід. Втрачу, не втрачу, може, там моє щастя закотилося.
— Давай полуднувати, — каже йому той дідо.
— Та що, діду, будемо їсти? В мене такий черствий хліб, що ви не годні і вкусити його.
— Нічого, — каже, — розв’язуй хустину.
Він розв’язав хустину, а то такий білий хліб показався, що такого він ніколи й не видів.
Пополуднували вони, та й каже дідо:
— Лягай, сину, спати. Вдар топором у цего дуба, перехрестися й лягай. Та тут і ночуй. А рано що ти подумаєш, то тобі й буде.
Дурний послухав тої поради, перехрестився, ударив топором у дуба і ліг спати. Рано пробуджується, а коло него золотий корабель. Сідає він на той корабель, і корабель самий летить.
Летить він на тому кораблі, дивиться, а там якийсь чоловік іде і несе в’язку дров на плечах.
— Куди, — каже, — йдеш, чоловіче?
— Несу, — каже, — дрова.
— Та в лісі доста дров є, — каже дурний.
— Нє, — каже, — то не ті дрова. Це в мене такі дрова, що як їх розкидаю, то багато війська стає з тих дров.
— Сідай зо мною на корабель, — каже дурний.
Сів той, їдуть вони. Дивляться, а там якийсь чоловік став коло озера та й п’є воду.
— Та, — кажуть йому, — не можеш напитися води якимсь горщям, а п’єш з озера, як корова?
— Це озеро я за раз випиваю, — каже той. Звався він Пийвода.
— Сідай з нами, — каже дурний.
І Пийвода сів з ними, і полетіли вони далі. Летять, а там так багато хліба, а якийсь чоловік стоїть і їсть його.
— Ти чого, — кажуть вони, — не рубаєш ножем, а так цілий хліб береш і їси?
— Я, — каже, — цего хліба маю на раз лиш попоїсти. Об’їдало називався він.
— Сідай, — кажуть, — з нами.
Сів він, корабель летить, не треба ним керувати. Самий летить, їдуть вони далі, аж дивляться — якийсь чоловік в’язку соломи несе. З лісу в село несе солому.
— Ти чого, — питає дурний, — в село солому несеш? В селі й так багато соломи.
— Є, — каже, — солома, але не така. Як я цю солому розкидаю, то буде мороз і сніг.
Звався той чоловік Мороз.
— Сідай, — кажуть, — з нами. Сів і Мороз. Та й їдуть.
Їдуть вони всі, дивляться, а там якийсь чоловік одну ногу прив’язав до вуха, а одною йде.
— Чого ти, — кажуть, — так скачеш на одній нозі?
— Якби я, — каже, — двома ногами йшов, то я би весь світ перескочив.
— Сідай з нами.
Він сів, та й їдуть вони всі. Дивляться, а якийсь там роздивляється.
— Чого ти так дивишся? — питають.
— Я такі маю, — каже, — очі, що як подивлюся, то вижу через цілий світ.
— Сідай, — кажуть, — з нами.
І той сів з ними, і їдуть усі разом. Дурний спереду сидить на корабли, а ті всі ззаду. І летить корабель. Чують ті, що до царя вже посходилися, і сам цар чує шум великий. Дивляться вони, а цей золотий корабель опускається і сідає там.
Подивився цар, а на тім золотім корабли прилетів такий пірваний. А він же дав приказ: хто прилетить на золотім корабли, за того доньку віддасть. А як подивився на таке опудало, то й страшно йому стало. За кого віддавати дочку? Йой! Але приказ такий був, тож мусить так бути. Каже цар:
— Віддам за тебе доньку, але ти виконаєш мої три завдання. А як не виконаєш, то мій меч, а тобі голова злетить з плечей геть.
Дурний зажурився. Що це буде?
— Зі своїм товариством, з яким ти приїхав, маєте з’їсти сорок печей хліба, дванадцять пар волів і сорок бочок вина випити. А як це не з’їсте й не вип’єте, то в мене меч, а тобі голова злетить з плеч.
Дурний так плаче. А Об’їдайло каже:
— Ти не журися. Най там напікають, най там наварюють, ми то поїмо.
А там напікають, а там наварюють. Ведуть з хліва дванадцять пар волів. Вина сорок бочок привезли. А той Об’їдайло як почав їсти, а той Пийвода як почав пити, то іншим нічого й не зосталося. Повиїдали і повипивали все.
«Біда, — думає цар, — маю видавати свою дочку за такого дурня».
Але сказав цар так:
— На завтра ти мені маєш устарати полк війська.
Дурний думає: «Як я маю полк війська встарати? Відки?» А ті питають:
— Що тобі завдав цар?
— Сказав, — каже, — аби був полк війська. Каже той, що ніс в’язку дров:
— Не журися, буде полк війська.
А рано той, що мав в’язку дров, зачав ті дрова розкидати, і став полк війська. Дурний наперед іде, а за ним марширує і співає полк війська.
— Хто там? — питає цар.
— Дурний із своїм військом марширує.
Цар так зажурився, що біда. І каже дурному:
— Два завдання ти вже виконав. Тепер маєш ще одне виконати, і буде так, як ти хочеш. Віддам доньку за тебе. Маєш переночувати в печі. Переночуєш, а відтак мемо робити весілля.
Сказав цар налагодити піч. Так напалили її, би то все погоріло там. Але Мороз перший зайшов у тоту піч, порозкидав там свою солому. І став мороз і сніг на соломі. Полягали вони там та й сплять.
Рано цар вислав свої слуги, аби вимели з печи попіл. А ті вернулися та й кажуть:
— То все жие.
Він гадав, що то все вигоріло, а то жие. Ну та й нарешті що? Цар сказав принести для дурного файне вбрання. Принесли вбрання, зібрав цар дурня і зробили весілля, таке, що в світі такого не було. Я був на тім весіллі, їв, пив, таки в роті сухо було. Та сів я на столець, і цій байці конець.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Верхній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
22 листопада 1986 року
Оповідач: Неґрич Михайло Миколайович (1920 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Ох! - Українська народна казка

Ох! - Українська народна казка

Колись-то давно, не з моєї пам’яті, мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був одним один син, та й той не такий як треба: таке ледащо той одинчик, що господи! Нізащо і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе без штанців на печі сидить — ніколи й не злазить; як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться... Батько й мати журяться:
— Що нам з тобою, сину, робить? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно у нас хліб переводиш!
Так йому не до того; сидить та просцем пересипається... Журились-журились батько з матір’ю, а далі мати й каже:
— Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він зросту дійшов, а така недотепа — нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, куди найняв, то, може б, його чужі люди чому вивчили.
Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув день зо три та й утік; заліз на піч — знов просцем пересипається. Батько його побив добре, вилаяв, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його побив і оддав ковальству вчитись. Так і там не побув довго — втік. Батько бідкається — що робить?
— Поведу, — каже, — вражого сина ледащо у інше царство; де найму, то найму, може, він відтіля не втече. — Взяв його і повів.
Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи; а там над стежкою стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:
— Притомився я, сяду, одпочину трохи.
От сідає на пеньок та:
— Ох! Як же я втомився! — каже.
Тільки це сказав, аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.
— Що тобі, — пита, — чоловіче, треба од мене?
Чоловік здивувався: де воно таке диво взялося? Та й каже йому:
— Хіба я тебе кликав? Одчепись!
— Як же не кликав, — каже дідок, — коли кликав!
— Хто ж ти такий? — пита чоловік.
— Я, — каже дідок, — лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?
— Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! — каже чоловік.
— Ні, кликав, ти сказав: Ох!
— Та то я втомився, — каже чоловік, — та й сказав: ох!
— Куди ж ти йдеш? — пита Ох.
— Світ за очі! — каже чоловік. — Веду оцю дитину наймать, може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома що найму, то й утече.
— Найми, — каже Ох, — у мене, я його навчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то коли пізнаєш його — бери, а не впізнаєш — ще рік служитиме у мене!
— Добре, — каже чоловік.
От ударили по руках, запили могорич гарненько, — чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.
От як повів його Ох, та й повів аж на той світ, під землею, та привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої, а в тій хатці усе зелене: і стіни, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все, все... А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!..
— Ну, сідай же, — каже Ох, — наймитку, та попоїси трохи!
Мавки подають йому страву — і страва зелена; він попоїв.
— Ну, — каже Ох, — піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.
Наймиток пішов. Чи рубав, чи не рубав, та ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох — аж він спить. Він його взяв, звелів наносить дров, положив на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова... Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді і сприснув живущою водою, наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи. Ох оп’ять звелів дрова рубать — той знов заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, углину сприснув живущою водою — наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і втретє, та оп’ять живущою водою сприснув углину — і з того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.
От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде за сином. Прийшов у той ліс до того пенька обгорілого, сів та:
— Ох!
Ох і виліз з того пенька та й каже:
— Здоров був, чоловіче!
— Здоров, Ох!
— А чого тобі треба, чоловіче? — пита Ох.
— Прийшов, — каже, — за сином.
— Ну, йди, як пізнаєш — бери його з собою, а не пізнаєш — ще рік служитиме.
Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати; Ох взяв виніс мірку проса, висипав — назбігалося до біса півнів!
— Ну, пізнавай, — каже Ох, — де твій син?
Чоловік дивився-дивився — всі півні однакові: один у один — не пізнав.
— Ну, — каже Ох, — йди ж собі, коли не пізнав, ще рік твій син служитиме в мене.
Чоловік і пішов додому.
От виходить і другий рік; чоловік оп’ять йде до Оха. Прийшов до пенька:
— Ох! — каже.
Ох до його виліз.
— Йди, — каже, — пізнавай! — Увів його у кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не пізнав.
— Йди собі, коли так, додому, твій син ще рік житиме у мене.
Чоловік і пішов журячись.
Виходить і третій рік. Чоловік йде до Оха. Йде та йде — аж йому назустріч йде дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на йому біла.
— Здоров, чоловіче!
— Доброго здоров’я, діду!
— Куди тебе бог несе?
— Йду, — каже, — до Оха виручать сина.
— Як саме?
— Так і так, — каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.
— Е! — каже дід. — Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме!
— Та я вже, — каже чоловік, — і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі... Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать?
— Знаю! — каже дід.
— Скажіть же й мені, дідусю-голубчику: я за вас цілий вік буду Бога молить! Бо все-таки який він не був, а мій син, своя кров!
— Слухай же, — каже дід. — Як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та оскубатиметься: то твій син!
Подякував чоловік дідові і пішов. Приходить до пенька.
— Ох! — каже.
Ох і виліз до його, і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх така сила, що господи, і все один в один.
— Пізнавай, — каже Ох, — де твій син! Пізнаєш — твій, а не пізнаєш — мій.
От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею, сам собі надувся та оскубається. Чоловік і каже:
— Ось мій син!
— Ну, вгадав! Коли так, то бери.
Взяв, перекинув того голуба — став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує... Раді обидва!
— Ходім же, сину, додому.
От і пішли.
Йдуть дорогою та й розмовляють: батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:
— Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний... Служив ти три роки, та нічого не заробив!
— Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть, — каже, — тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю, то паничі мене купуватимуть у вас, то ви мене продайте за триста рублів, тільки продавайте без ретязя, от у нас і гроші будуть, розживемось!
Йдуть та йдуть, аж там на узліссі собаки ганяють лисицю, так ганяють, так ганяють, лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекидається хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу.
— Се твій хорт?
— Мій!
— Добрий хорт! Продай його нам.
— Купіть.
— Що тобі за його?
— Триста рублів без ретезя.
— Нащо нам твій ретязь — ми йому позолочений зробим. На сто!
— Ні.
— Ну, бери всі гроші, давай хорта. — Одлічили гроші, взяли хорта — давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
Йдуть та йдуть, батько й каже:
— Що нам, сину, цих грошей, — тільки що хазяйством завестись...
— Не журіться, тату, буде ще. Тут, — каже, — паничі їхатимуть по перепелиці з соколом: то я перекинусь соколом, то вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста рублів без шапочки.
От йдуть полем, паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувся соколом, так зразу і насів на того перепела. Паничі побачили.
— Це твій сокіл?
— Мій.
— Продай його нам.
— Купіть.
— Що тобі за його?
— Як дасте триста рублів, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
— Ми йому парчову зробимо...
Поторгувались, продав за триста рублів. От паничі пустили того сокола за перепелицю, а він як полетів, та й полетів, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
— Ну, тепер ми розжились трохи, — каже батько.
— Постійте, тату, ще буде. Як будемо, — каже, — іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте: дадуть вам за мене тисячу рублів; тільки продавайте без недоуздка.
От підходять до містечка там, чи що, — аж ярмарок. Син перекинувся конем — і такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він так гарцює, копитом землю вибиває! Тут понаходилось купців — торгують.
— Тисячу, — каже, — без недоуздка, то й беріть!
— Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! — Дають п’ятсот.
— Ні!
А це підходить циган сліпий на одне око:
— Що тобі, чоловіче, за коня?
— Тисячу без недоуздка.
— Ге! Дорого, батю: візьми п’ятсот з недоуздком!
— Ні, не рука, — каже батько.
— Ну шістсот... бери!
Як узяв той циган торгуваться, як узяв — так чоловік і шага не спускає.
— Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.
— Е, ні, цигане, недоуздок мій!
— Чоловіче добрий! Де ти видав, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк...
— Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.
— Ну, батю, я тобі п’ять рублів накину, — тільки з недоуздком.
Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни вартий, а циган дає п’ять карбованців. Взяв і оддав. Запили могорич; чоловік пішов, взявши гроші, додому, а циган — на коня та й поїхав. А то не циган, то Ох перекинувся циганом.
Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари... От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на степу, а сам пішов у хату.
— Не втік-таки від моїх рук, вражий син! — каже жінці.
От у обідню пору бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить — та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, недовго думавши, перекинувся і собі щукою та давай ганяться за тим окунем. Так оце що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, то щука й не візьме... От оце вона дожене та:
— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
— Коли ти, кумонько, хочеш балакати, — каже окунець щуці, — то я і так чую!
Та це що нажене щука окуня та:
— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!
А окунець одстовбурчить пірця та:
— Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую!
Довго ганялись щука за окунем — та ні! А це випливає той окунь на берег — аж там цариця шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі. Царівна й побачила, та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:
— Який я, таточку, гарний перстень найшла! — Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіть: такий гарний!
Коли це через якийсь там час доложили царю, що прийшов купець. (А то Ох купцем перекинувся). Цар вийшов:
— Що тобі треба, старичок?
— Так і так: їхав я, — каже Ох, — кораблем по морю, віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду... Чи ніхто з ваших не знайшов?
— Ні, — каже цар, — моя дочка знайшла.
Покликали її. Ох як узявсь її просить, щоб оддала, бо мені, каже, і на світі не жить, як не привезу того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився:
— Оддай, — каже, — дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові, оддай! — А Ох так просить:
— Що хочете, та й беріть у мене, тільки оддайте мені перстень!
— Ну, коли так, — каже царівна, — то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той перстень на землю...
Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по усій хаті. А Ох, недовго думавши, перекинувся півнем та давай клювати те пшоно. Клював-клював, все поклював... А одна пшонина закотилася під ноги царівні, він тієї пшонини і не з’їв. Як поклював, та в вікно й вилетів собі геть, та й полетів собі...
А з тієї пшонини перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, та так щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за нього:
— Ні за ким, — каже, — я щаслива не буду, а за ним моє щастя!
Цар довго морщився, що за простого оддає свою дочку, а далі порадився цар, взяли їх поблагословили та подружили, таке весілля справили, що увесь мир скликали. І я там був, мед-вино пив, хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!

Мудра дівчинаУкраїнська народна казка Буковини

Жили собі в сусідстві два чоловіки — бідний і багатий. Багатий мав штири корові, а бідний — їдну. І того бідного корова більше давала молока, як того всі штири разом. Багачеві діти йдуть до бідного і зазирають. Приходять додому і кажуть:
— Татку, цего бідного корова більше дає молока, як наших штири. Багач їм:
— Я в него ту корову заберу. Діти питають:
— Як же ви, татку, заберете в него ту корову?
— Ви примічайте, коли бідний вигони свою корову на водопій до річки. Тоді вигоньте й свою худобу.
Вигнали свою корову діти того бідного, вигнали худобу й багачеві. Іде та худоба догори, від річки, багач виходи з усією сім’єю, загнав свою худобу на подвір’я і бідного корову тоже загнав. Позапирав залізні ворота і поклав завори. Бідного діти поплакали й пішли додому.
Прийшли та й сказали татови й мамі:
— Багач забрав нашу корову.
Прийшла жінка під ворота багача, прийшов чоловік. А багач навіть і слухати не хоче. І не дав корову. Жінка й каже чоловікові:
— Йди до поліції. І скажи старості, що він забрав нашу корову і не хоче дати.
А той староста сам з куркулів і нічого бідному не помагає. Закликав він багача і каже:
— Дай йому корову.
Прийшли вони додому, а він дає не ту, але дає свою, найгіршу. Бідний зачав кричати, а той ударив бідного в голову і сказав:
— Не береш, то й цеї не даю.
Прийшов бідний додому та й плаче: «Що робити? Дає мені якусь ніяку. Я не хотів брати, а він мені ще голову набив». Каже жінка:
— Йди до пана. Не може бути, щоб корова наша пропала. Пішли вони до пана, сказали. Посилає пан ватагу за багачем. Приходи багач. Пан питає:
— В чім діло? Багач каже:
— Він мав якусь коровку. Пустили її його діти межи мої корови, а вона зайшла з ними на моє подвір’я. Я йому даю, а він не хоче брати.
Пан каже бідному:
— Чо’ ти не хтів брати?
— Бо він не мою корову дає, а свою найслабшу. Пан каже:
— Ідіть обидва додому. А після обіду прийдете і відгадаєте три загадки. Хто ті загадки відгадає, того й буде корова.
Плаче бідний. Але в него була дівчина, яка аж у сім років зачала говорити. І вона віщувала дещо. Та дівчина каже:
— Тату, пан вам дасть три загадки. Перша загадка буде така: що май жирніше в світі? А ви скажете, що свята земля найжирніша, бо всіх насищає. Друга загадка буде така: що май солодше на світі? То ви скажете, що сон. Бо як людина схоче спати, то й мед упустить з рук. А потім пан запитає, що май шпарке на світі. А ви скажете, що май шпаркіша на світі думка. Йдіть, тату, лиш не забудьте то все, що я казала.
Пішов бідний до пана. Приходить до пана й багач. Пан питає його:
— Що є на світі май жирніше? Багач каже:
— В мене, пане, є три кабани. То їден такий жирний, що само сало. Отой і є найжирніший.
А пан:
— Неправда.
І питає бідного:
— Що май жирніше на світі? А бідний:
— Свята земля, пане. Вона годує весь мир.
— Правильно. І питає багача:
— Що май солодше на світі? Багач каже:
— Майський мед. Солодшого нема на світі. Пан:
— Неправда.
І питає бідного:
— Що май солодше на світі? Бідний каже:
— Сон май солодший. Як схочеш спати, то й мед упустиш з рук.
— Правда, — сказав пан. І спитав багача: — Ану відгадай ще одну загадку: що май шпарке на світі?
Багач каже:
— У мене є такий кінь, що не біжить, а летить. Пан:
— Неправда твоя.
І питає те саме бідного. А бідний каже:
— Пане, найшпаркіша на світі думка. Можна весь вік ходити, а за хвилину все те передумати.
— Правда твоя, — сказав пан. — Ідіть додому, і ти віддай бідному його корову. А ти возьми в него свою корову, і щоб через дві години був у мене.
Пішов бідний, забрав корову. І не знає він, чого пан його кличе. Зажурився він. Взяв шапку на голову та й іде до пана. Прийшов і каже:
— Пане, я прийшов.
— Сідай. Сів бідний.
— Звідки ти знав ці загадки? Хто тобі сказав? Не такі є люди, як ти, та й не знають, а ти так файно сказав.
Бідний каже:
— Пане, в мене є дівчина. Вона змалку сім років не говорила, а тепер заговорила. Це вона мені все сказала.
Бере пан з миски два яєчка, загортає їх у папір і дає бідному.
— Йди дай це свої дівчині. Щоби вона цеї ночі підсипала ці яйця під квочку і щоби виростила з них до дня два таких кугути, щоб були в борщ.
Приходи він додому, дає ті яєчка дівчині і каже, що пан наказав: підсипати цих два яєчка під квочку, і щоб на завтра були кугути до борщу.
Дівчина засміялася і каже:
— Поставте там яєчка.
Бере вона в папірець пучку проса і каже:
— Скажіть панови, що не буде чим курчат годувати. Най пан це просо посіє. Най воно виросте і пан його зіжне й змолоти. І щоби на завтра було пшоно для цих кугутів.
Дав бідний то просо панови і сказав, що з ним робити. Пан рве із старого мішка дві ниточки і каже: «На, і дай це своїй хитрій дочці. Та скажи, щоб вснувала валовини і зробила на верстаті мішки на просо».
А вона взяла віник, вламала з него три патички і сказала батькови:
— Ідіть до пана і скажіть, най зроби з цих патичків верстат, щоб я мала на чім вснувати.
Той прийшов до пана з тими патичками, а пан йому:
— Ти скажи, щоб вона сама прийшла до мене. Щоб ішла й не йшла, їхала й не їхала. І щоб була з подарунком і без подарунка.
Прийшов бідний додому та й каже все це дочці. А вона:
— Не журіться, зараз підем. Давайте козу. Привели козу.
— Пійміть мені горобця, це буде подарунок панови. Піймили горобця. Держать його хлопці в хаті.
— Дайте мені кота в мішку.
Дали їй кота в мішку, і вона пішла до пана. Як вона йде? В їдній руці держить горобця. А на плечах у мішку кота. І їдною ногою йде по землі, а їдну задерла на козу. Коза йде, а вона скаче. І йде й не йде, і їде й не їде. Пан завидів, що вона зробила так, як він думав, і сказав наймитам, щоб спустили не менше, як зо п’ять-шість собак, щоб її пірвали. Собаки біжать проти неї, а вона пустила кота з мішка, і всі собаки пішли за котом, лиш порохи встали. А вона підходи на козі до пана та й каже:
— Прошу пана на подарунок.
Він простягнув руку, а дівчина поставила йому на долоню горобця, і горобець утік. Тоді пан зоставляє її в себе і каже:
— У мене багато роботи. Ти будеш мені помагати розсудювати різні діла.
І такі випадки були в селі, що вона часто розсудювала їх сама. І був такий випадок. Було троє бідних людей. Їден мав кобилу, та не мав хомута і воза. Другий мав тілко хомут, а третій лиш візочок. А колись мололи в млинах на річці. І як річка замерзне, то вже нема як молоти. Ці бідні люди не мали чим завезти зерно до млина. Той, що має хомут, каже:
— Мой, бери мій хомут, справляй на свою кобилу, та запряжем її у його візок і повезем зерно до млина.
Кум Сидор мав добрий візок, запрягли вони в него кобилу і поїхали втрьох до млина. Кожен узяв потроху зерна. У млині була черга, засиділися вони, і захватила їх ніч. Вони спали, а та кобила народила лоша. Устав той, що мав хомут, та й каже:
— Мій хомут вхомутився, народив лоша. А той, що мав візок, каже:
— Мой, це мій візок увізочився. А той, що його кобилка, каже:
— Мой, дурні, це ж моя кобила мала.
І так вони сварилися, що почали за чуприни ловитися. Не вірять їден другому. А люди направляють їх до пана і кажуть:
— У пана є дівчина. Вона вас розсуди.
Пішли всі три до пана. Пана не було дома. Приходять всі три, назустріч їм вийшла дівчина.
— Що з вами, люди? — питає вона. Той, що його хомут, каже:
— Ми всі разом приїхали до млина. І мій хомут ухомутився та й має лоша.
Вона йому:
— Ану тягніть цей хомут набік. Піде лоша за ним? Тягнуть хомут набік, кличуть — лоша не йде. Вона далі:
— Ану ти тягни набік візок.
Тягне той набік візок і кличе — лоша не йде.
— Ану ти бери кобилу веди.
Взяв бідний кобилу, а лоша йде за нею.
— От, — каже, — чиє лоша.
А вони не вірять, зачали сваритися. Не погодилися, що вона так розсудила. А вона й каже:
— Чекайте, я вам щось розкажу. Я вчора густо посіяла просо коло річки. А риба вийшла з води і визбирала все просо.
Ті два зачали й питає:
— Не може бути, щоб риба визбирала з землі просо! А вона спитала:
— А може бути, щоби цей ремінь з хомута вродив лоша? Або цей дерев’яний візок?
І на цім кінець.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Кулішівка, Сокирянського району, Чернівецької області
5 серпня 1984 року
Оповідач: Бендус Семен Микитович (1908 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Про правду і кривдуУкраїнська народна казка Поділля

Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він жив теж бідно. І спитався раз він у свого дядька:
— А що, дядьку, як лучче жити: правдою чи неправдою?
— Е-е-е! Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.
— Ні, дядечку! Є правда, правдою лучче жити.
— Ходім на суд.
— Та чого ж ми таки підемо на суд? Лучче давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо. Як скаже, так і буде. Ваша правда — уся моя худоба буде вам, а моя правда — ваша худоба буде мені. Так спитаймо до трьох раз.
— Ну, добре.
І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть, зустрічається їм чоловік, з заробітків, чи що йшов.
— Здоров, чоловіче добрий!
— Здорові!
— Скажи, будь ласкавий, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Ну, оце раз моя правда! — каже дядько.
А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть — зустрічається їм пан. А небіж і каже:
— Ну, запитаємо ж цього пана. Цей уже всю правду розкаже. Він грамотний і все знає.
— Ну, добре.
От порівнялися з паном і питають його:
— Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
— Е-е-е! Добрі люди! Де ви тепер найшли правду? Нема її ніде в світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Оце вже і вдруге моя правда! — сказав радісно дядько.
Небіж ще більше зажурився. Ідуть, ідуть — зустрічається їм піп. Небіж і каже:
— Ну, поспитаймося попа, цей уже правду скаже — на те він і духовний. Цей як уже скаже, то так і буде.
— Ну, добре!
Як порівнялися з попом, питають його:
— Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли правду? Її тепер і в світі нема. Лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Оце вже і втретє моя правда! — сказав радісно дядько.
Нічого робити небожеві: віддав багатому дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись — узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево, вибирає гілку, на якій би то повіситись. «Ото, думає собі, добра гілка, кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б».
Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а обривочка й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг. І питає він своїх слуг:
— Ти що сьогодні наробив?
— Е... я такого наробив, що там хоч що хай роблять— не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що ізроду довіку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як скажений, багато їх буде у нас.
— Добре ж ти зробив, та ще не так.
— А як же?
— Там посеред яру в лісі росте три дерева. Хто ті дерева зрубає та положить навхрест на греблю, вгатить.
— О! Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це так треба зробити!
— Ну, а ти що зробив? — питає він другого.
— Е... я такого наробив, що багато буде людей у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що тепер там ні краплі нема, а носять її за тридцять та за сорок верст. Багато там пропаде людей!
— Добре ти зробив, та ще не так,— каже ватаг.
— Аякже?
— Як хто викопає той кущ малини, що росте посеред города, буде вода на весь город.
— О! Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це зробити!
— Ну, а ти ж що зробив? — питає він третього.
— Е... я такого наробив, що хай там хоч що не роблять, нічого не подіють! У такім-то королівстві у короля одна дочка, та я й тій поробив так, що хай хоч як лікують, нічого не подіють, буде наша.
— Добре ти зробив, та ще не так.
— А як же?
— Хто відрубає глухого кутка та підкурить її, така буде, як і перше.
— Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це треба зробити!
А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: «Може, це й правда, що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю».
Пішов. Приходить до греблі, а там пан б’є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не помагає. А пан знай лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік та й каже:
— Е-е, пане! Б’єте ви людей, та ніякого з цього діла не буде. А що дасте мені, коли я вгачу?
— Дам я тобі сто карбованців і ще й на придачу цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і коні панові стояли).
— Дайте ж мені людей шість чоловік та три підводи.
— Візьми.
Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й поклали їх навхрест на греблі — так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером.
Тоді той чоловік і думає: «Дай поїду ще до того города, де води нема. Може, й то правда, може, дам я їм води». Сів та й поїхав до того города. Не доїжджаючи до города кілька верст, зустрів він бабусю, що несла пару відер на коромислі.
— Що це ти, бабусю, несеш?
— Воду, синочку.
— Дай же й мені напитись.
— Е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верстов. А поки ще дійду додому, половину розхлюпаю; а сім’я у мене велика, пропаде без води.
— Я от приїду у ваш город, наділю водою всіх, і буде тієї води у вас довіку.
Вона йому дала напитись, а сама така радісна стала, та мерщій у город трюшком і розказала всім городянам: їде такий чоловік, що води їм дасть. Городяни всі вийшли за город, назустріч тому чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками.
Як прийшов цей чоловік у город, найшов той кущ малини, що ріс посеред города, викопав його і потекла вода відтіль по всьому городу.
Городяни нагородили його і грішми, і деяким добром, так що він став тепер багатший від свого дядька. Далі й міркує:
— Піду ще в те королівство, де королева дочка нездорова. Може, вилікую її.
Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди всі такі смутні, бігають та охають. Він і питає їх:
— Я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. Хоч як її лікують, нічого не подіють; тільки я б її вилікував.
— Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й поготів!
— Усе ж скажіть королеві.
Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже:
— Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.
Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв, настругав глухого кутка. Підкурив її і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перше.
Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати. Король на радощах і каже тому чоловікові:
— За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.
Скоро й справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік.
Покоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь багатий купець і посилає спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві. Король звелів йому прийти до нього.
Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду, побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратися він їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його:
— З якого ти королівства?
— З такого-то.
— Із якого города?
— З такого-то.
— Як прозиваєшся?
— Так-то.
Тут король і признався, що він його небіж, той, що безвісти пропав.
— Ну що, дядьку? Ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою. Отже, ні! Ти тільки купець, а я король. Правда кривду переважила!
— Як же це сталось?
Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все, все... А напослідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:
— Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. А як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою.
Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає: «Йду я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві».
Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося — де не взялися чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілці.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
107 (6507). Про правду і кривду. СУС 613. Записано 2009 року.
Оповідач: Савчук Надія Степанівна (1923 року народження) Кіровка Калинівський район Вінницька область
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Дванадцять місяців
Українська народна казка Гуцульщини

Був чоловік та й жінка. Мали вони дівчинку. Мама вмерла, а дівчинка лишилася. Тато другий раз оженився і взяв мачуху з дитиною. Так та дівчинка бідувала, підлогу під коровою щорання і щовечора мила. Так її мачуха зицирувала *. Дуже ненавиділа мачуха ту дівчинку. Вона її від’їдала від хати. Хотіла, аби тато відігнав її геть. А тато все каже:

— Най дитина буде коло хати. Ти ж у її мами в хаті, ти ж у її мами на ґрунті *. Та й хочеш дитину відогнати?

Тата не було дома, а мачуха, аби тої дівчинки збутися, в страшні морози висилає її в ліс за фіялками, аби дівчинка в лісі замерзла.

— Іди мені нарви фіялок!

Р I П К А. Українська народна казка в обробці Івана Франка.

Р I П К А 

Українська народна казка в обробці Івана Франка.

    Був собi дiд Андрушка, а в нього баба Марушка, а в баби дочечка Мiнка, а в дочки собачка Хвiнка, а в собачки товаришка - киця Варварка, а в кицi вихованка - мишка Сiроманка.

Раз весною взяв дiд мотику, скопав у городi грядку велику, гною трохи наносив, грабельками пiдпушив, зробив пальцем дiрку та й посадив рiпку.

Працював дiд не марно: зiйшла рiпка гарно. Щодень iшов дiд у город, набравши води повен рот, свою рiпку поливав, їй до життя охоти додавав. Росла дiдова рiпка, росла ! Зразу така, як мишка, була, потiм, як кулак, потiм як буряк, потiм як два, а накiнцi стала така, як дiдова голова.

Тiшиться дiд, аж не знає, де стати. "Час, - каже, - нашу рiпку рвати". Пiшов вiн на город - гуп, гуп! Узяв рiпку за зелений чуб; тягне руками, вперся ногами, мучився, потiв увесь день, а рiпка сидить у землi, як пень.

Кличе вiн бабу Марушку : "Ходи, бабусю, не лежи, менi рiпку вирвати поможи !" Пiшли вони на город - гуп, гуп! Узяв дiд рiпку за чуб, баба дiда за плече. Смикає дiд рiпку за гичку, смикає баба дiда за сорочку, працюють руками, упираються ногами - промучилися увесь день, а рiпка сидить у землi, як пень.

Кличе баба дочку Мiнку: "Ходи, доню, не бiжи, нам рiпку вирвати поможи!" Пiшли вони на город - гуп, гуп! Узяв дiд рiпку за чуб, баба дiда за сорочку, дочка бабу за торочку - тягнуть руками, упираються ногами, промучились увесь день, а рiпка сидить у землi, як пень.

Кличе дочка собачку Хвiнку: "Ходи, Хвiночко, не бiжи, нам рiпку вирвати поможи!" Пiшли вони на город - гуп, гуп! Узяв дiд рiпку за чуб, баба дiда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спiдничку - тягнуть руками, упираються ногами, промучились увесь день, а рiпка сидить у землi, як пень.

Кличе собачка кицю Ваварку: "Ходи, Варварко, не лежи, нам рiпку вирвати поможи!" Пiшли вони на город - гуп, гуп! Узяв дiд рiпку за чуб, баба дiда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спiдничку, киця собачку за хвостик. Тягнуть i руками, i зубами, упираються ногами; промучились увесь день, а рiпка сидить у землi, як пень.

Кличе киця мишку Сiроманку: "Ходи, Сiрочко, не бiжи, нам рiпку вирвати поможи!" Пiшли вони на город - гуп, гуп! Узяв дiд рiпку за чуб, баба дiда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спiдничку, киця собачку за хвостик, мишка кицю за лапку - як потягли, як потягли, так i покотилися.

Упала рiпка на дiда Андрушку, дiд на бабу Марушку, баба на дочку Мiнку, дочка на собачку Хвiнку, собачка на кицю Варварку, а мишка - шусть у шпарку.


 Ріпка. Стара казка, по-новому розповів Іван Франко 

 

  

Ріпка - українська народна казка

 

 

Ріпка українська народна казка (аудіювання)

 

 

Ріпка

Українська народна казка Полтавщини

В одному чудесному селі жив коли давно-предавно чоловік, котрий мав жінку, внучку Марушку, собаку Жучку, кота Мурчика.
Коли наступила тепла весна, все навкруги зазеленіло, дід взяв лопату і пішов на грядки, скопав і посадив зернятко ріпки. Росла ріпка, росла, а дід за нею доглядав.
А коли прийшла золота осінь пішов дід ріпку рвати. Обійшов кругом неї, а вона така велика-превелика виросла, взяв дід за чуб ріпку тягне-тягне, а витягти не може. Пішов дід кликати бабу.
— Йди, поможи мені ріпку витягти!
Прийшла баба на город, взявся дід за ріпку, а баба за діда. Тягнуть-тягнуть, а витягти не можуть. Пішла баба кликати на допомогу внучку Марушку.
— А йди, онучко, не сиди, ріпку вирвати поможи!
Прийшла Марушка на допомогу. Взявся дід за ріпку. Баба за діда, внучка за бабу, тягнуть-тягнуть, а витягти ріпку не можуть. Пішла внучка кликати собачку Жучку.
— А йди, Жучко, та поможи нам витягти ріпку?
Прибігла собачка ріпку виривати. От взялися: дід за ріпку, баба за діда, внучка за бабу, Жучка за внучку. Тягнуть-тягнуть, а витягти не можуть. Побігла Жучка кликати кота Мурчика.
— А йди, Мурчику, та допоможи нам витягти ріпку!
Прибіг кіт, взявся за собачку, собачка за внучку, внучка за бабу, баба за діда, дід за ріпку. Тягнуть-тягнуть, а витягти не можуть. Пішов Мурчик кликати на допомогу мишку. Прибігла мишка, взялася за кота, кіт за собаку, собачка за внучку, внучка за бабу, баба за діда, дід за ріпку. Тягнуть-тягнуть, та як попадають, і ріпка зверху. А мишка плиг під ріпку і заховалася. От таку велику ріпку виростив дід у себе на городі.
І я там була, ту ріпку бачила, а хто не вірить, хай перевірить.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
160 (7069). Ріпка. СУС 2044. Записала Ковтун Алла Анатоліївна 2009 року.
Оповідач: Сонна Катерина Давидівна (1930 року народження), Луговики, Чорнухівський район, Полтавська область
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Ріпка

Українська народна казка Полтавщини

Жили собі дід і баба. Пішов дід на город та й посадив ріпку. Росла ріпка, росла та й виросла велика.
От настав час вибирати ріпку. Пішов дід на город, взяв ріпку за чуб. Тягнув, тягнув, промучився весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Став він гукати бабу Марушку:
— Іди, бабо, не сиди, ріпку вирвати поможи!
Прийшли у город, взяв дід бабу за спідницю, бабу ріпку за чуба. Тягнули, тягнули, промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Стали вони гукати на внучку:
— Іди, внучко, не сиди, ріпку вирвати поможи!
Прийшли у город. Взяв дід бабу за спідницю, бабу внучку за сорочку. Тягнули, тягнули, промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Стали вони гукати собачку Фінку:
— Іди, Фінко, не сиди, ріпку вирвати поможи!
Прийшли у город, взяв дід бабу за спідницю, бабу внучку за сорочку, внучка Фінку за хвоста, Фінка ріпку за чуба ріпку за чуба. Тягнули, тягнули, промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Стали вони гукати кішку Мінку:
— Іди, Мінко, не сиди, ріпку вирвати поможи!
Прийшли вони у город. Взяв дід бабу за спідницю, баба внучку за сорочку, внучка Фінку за хвоста, Фінка Мінку за вушко, Мінка ріпку за чуба. Тягнули, тягнули, промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Стали вони гукати мишку Сіроманку:
— Іди, мишко, не сиди, ріпку вирвати поможи!
Прийшли вони на город, взяли ріпку за чуб. Взяв дід бабу за спідницю, баба внучку за сорочку, внучка Фінку за хвоста, Фінка Мінку за вушко, Мінка мишку за хвостик, мишка ріпку за чуба. Як потягнули, то так і вирвали ріпку, а мишка шусть і в шпарку.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
82 (4975). Ріпка. СУС 2044. Записала Павлюченко Вікторія 2008 року.
Оповідач: Губенко Євдокія Петрівна (1938 року народження), Сонячне, Машівський район, Полтавська область
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Ріпка

Українська народна казка Полтавщини

Жив собі, був собі дід Андрушка, а у діда — баба Марушка, а в баби донечка —Мінка, а в дочки — собачка Фінка, а в собачки — товаришка кицька Варварка, а кицьки вихованка — мишка Сіроманка.
От раз весною взяв дід мотику, скопав на городі грядку велику, гною трохи наносив, ще й пісочком притрусив, грабельками підпушив, зробив пальцем дірку та й посадив ріпку.
Працював дід не марно, зійшла ріпка гарно. Ходив дід щоранку на город, набравши води повен рот, свою ріпку поливав, їй до життя охоти додавав.
Росла наша ріпка, росла! Спочатку така як мишка була, тоді як буряк, потім як кулак, тоді як два і нарешті стала, як дідова голова. Тішиться дід, аж не знає ,де стати, та й каже:
— Час нашу ріпку рвати!
Пішли вони на город. Гуп-гуп. Гуп-Гуп. Узяв дід ріпку за зелений чуб, тягне руками, упирається ногами, промучився увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе дід бабу Марушку:
— Іди, Марушко, не лежи мені ріпку вирвати допоможи!
Пішли вони на город. Гуп-гуп, гуп-гуп. Узяв дід ріпку за зелений чуб, баба діда за сорочку, тягнуть руками, упираються ногами, промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе баба дочку Мінку:
— Іди, доню, не лежи, нам ріпку вирвати допоможи.
Пішли вони на город. Гуп-гуп. Гуп.гуп. Узяв дід ріпку за зелений чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, тягнуть руками, упираються ногами, промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе дочка собачку Фінку:
— Іди, Фіночко, не лежи, нам ріпку вирвати допоможи.
Пішли вони на город. Гуп-гуп, гуп-гуп. Узяв дід ріпку за зелений чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спідничку, тягнуть руками, упираються ногами, промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе собачка товаришку, кицьку Варварку:
— Іди, Варварко, не лежи, нам ріпку вирвати допоможи.
Пішли вони на город Гуп-гуп, гуп-гуп. Узяв дід ріпку за зелений чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спідничку, киця собачку за хвостик, тягнуть руками, упираються ногами, промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе Варварка вихованку — мишку Сіроманку:
— Іди Сіроманко, не лежи, нам ріпку вирвати допоможи.
Пішли вони на город. Гуп-гуп, гуп-гуп. Узяв дід ріпку за зелений чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спідничку, киця собачку за хвостик, мишка кицю за лапку. Як потягли, як потягли, та й впали.
Упала ріпка на діда Андрушку, дід на бабу Марушку, баба на дочку Мінку, дочка Мінка на собачку Фінку, собачка на товаришку — кицю Варварку, а мишка шурсть та й в шпарку!

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
223 (4929). Ріпка. СУС 2044. Записала Литка Ірина 2008 року.
Оповідач: Сидоренко Євдокія Іванівна (1929 року народження), Миргород, Миргородський район, Полтавська область
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Ріпка

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили собі дід Андрушка, а в нього баба Марушка, а в баби Марушки дочечка Мінка, а в дочечки — собачка Фінка, а в собачки — киця Варварка, а в киці — вихованка мишка Сіроманка.
Раз весною взяв дід лопату та й мотику, скопав у городі грядку велику, мервицею попринадив, грабельками підгромадив, зробив пальцем дірочку та й укинув ріпочку.
Працював дід немарно, бо зійшла ріпка гарна. Щодень ішов дід на город, набравши води в рот, свою ріпку підливав, їй до життя охоту додавав. Росла дідова ріпка, росла. Зразу така як миша була, потім як буряк, потім як кулак, а потім два кулака, а на кінець як дідова голова. Тішився дід ріпкою, цінував, щоб вона росла, аж не знає де стати.
Ось уже час ріпку рвати. Узяв дід ріпку за зелене листячко, тягне дід не витягне. Гукнув дід бабу:
— Ану, бабо, допоможи мені!
Уже удвох тягнуть, не витягнуть.
— Ану, бабо, гукни дочечку.
— Мінко, іди сюди, допоможи ріпку рвати!
Рвуть-рвуть, ніяк не вирвуть.
— Мінко, погукай собачку!
А та гукає:
— Фінко! Іди-но допоможи.
Дід за ріпку, баба за дідку, внучка за бабку, собачка за дочку, рвуть-рвуть, не вирвуть.
— Сіроманко! Іди допоможи ріпку рвати! — кричить киця.
Рвуть-рвуть та як упадуть! Ріпка на діда, дід на бабу, баба на внучку, внучка на собачку, собачка на кицьку, а мишка втекла та й у нірку.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Швець Марія Іванівна (1950 року народження), Дніпропетровська область, Павлоградський район, Привовчанське
68 (7215а). Ріпка. СУС 2044. Записала учениця 6 класу Пойманова Марина 2009 року.
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Ріпка

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили собі дєдушка Гришка та бабушка Оришка. І була в них внучка Олька.
Пішов дєдушка сапати грядку, щоб посадить ріпку. Скопав він грядку, посадив ріпку. Виросла ріпка велика-превелика.
Прийшов час її рвать. Пішов дєдушка Гришка на город, став рвать ріпку. Рвав, рвав — не вирвать. Погукав бабушку Оришку. Прийшла бабушка Оришка. Рвали-рвали — не вирвуть. Погукали внучку Ольку.
Прийшла Олька їм помагать. Утрьох вирвать не можуть. Гукає Олька собачку Жучку. Прибігла Жучка, стала помагать. Рвуть, рвуть, не вирвуть. Позвала Жучка кішку Мурку. Прибігла Мурка та й ну помагать. Рвуть, рвуть, не вирвуть. Погукала Мурка мишку Грушку. Прибігла мишка, стала їм помагать. Тягнуть вони ріпку і вирвали. Наварили з ріпки супу, всі вдоволь наїлися.
Та й стали жить-поживать і добра наживать.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Тупа Ольга Петрівна (1930 року народження), Дніпропетровська область, Синельниківський район, Синельникове
131 (7283). Про ріпку. СУС 2044. Записали учні ЗНЗ №3 2009 року.
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Ріпка

Українська народна казка в обробці Івана Франка

Завантажити книгу

• Ріпка — 1984 (djvu)

Читати книгу

• Ріпка

Ріпка

Казки

Зміст

• Лисичка-сестричка і вовк-панібрат
• Ріпка
• Маша і ведмідь

Завантажити книгу

• Ріпка — 1992 (djvu)

Читати книгу

• Ріпка

Інсценізація за мотивами народної казки "Ріпка"

Ведучий:

Не часто в нашій Україні

Бува, щоб ріпку хтось садив...

Але було... В одній хатині

Дідусь Панас з сім”єю жив.

Раз навесні, коли берізки

Пухкі сережки одягли,

Коли дрібні зелені бризки

Так рясно на гілля лягли,

Дід порався в своїм садочку,

Доріжки чистив, тин ладнав,

Скопав землицю на горбочку,

Що посадити тут – не знав.

І раптом вибігла Ганнуся,

Набрати думала води...

Підбігла, лащиться:”Дідусю,

Ти мені ріпку посади!”

І посадив...

Ходив щоранку поливати,

Глядів, щоб півник не стоптав.

Бур’ян зривав, щоб їй зростати,

Ретельно ріпку доглядав.

А українські землі – диво!

За труд відплачують як слід.

І ріпка виросла красива,

„Хороша ріпка!” – каже дід.

Блищить на сонці чепурненька,

Як мед, не скласти їй ціни,

Тугенька, жовта, величенька.

А висоти!

А ширини!

Танок сонячних промінчиків: „гріють ріпку”

Дід довго нею милувався,

І знав, що він досяг мети.

Хоч шкодував, і хоч вагався,

Та все ж сказав:”Пора тягти!”

На другий день зібрався зранку,

Неначе десь на свято йшов,

Надів сорочку-вишиванку,

До ріпки стиха підійшов.

До неї чемно привітався,

Примірявся і так, і сяк.

Але ж... як тільки не старався,

А витягти не міг ніяк.

Дід:

Гей, жінко, нумо вийди з хати,

Покинь всі справи хоч на мить.

Біжи мені допомагати,

Бо ріпка глибоко сидить.

Баба:

Ти кликав, діду?

Я хутенько,

Усе покинула й біжу.

Ця ріпка й справді величенька,

Давай тобі допоможу.

Ведучий:

Бабця - за діда, дід – за ріпку,

Разом щосили потягли...

Вона ж сидить в землиці кріпко – 

Так витягти і не змогли.

Баба:

Онучко, чуєшь? Йди скоренько!

Де ти там граєшься? Давай!

Засіла ріпка глибоченько,

Її тягти допомагай!

Ведучий:

Дівча – за бабцю,

Та – за діда,

А дід – за ріпку,

Й потягли...

Не подає красуня й виду.

Так витягти і не змогли.

?????????????

Сірко!

Біжи сюди, собачко!

Чіпляйсь за мене,

В ряд ставай!

Разом і витягнем, побачиш.

Ти тільки нам допомагай.

Ведучий:

Сірко – за внучку,

Та – за бабу,

Бабуня діда обійма,

Той тягне...

Та виходить слабо,

І успіху ніяк нема.

Сірко:

Гей, кицько, глянь, усі при ділі.

Не гай часу, сюди біжи!

Що розляглася в тому зіллі?

Ти краще нам допоможи.

Ведучий:

Киця - за собачку,

Той за онучку зачепивсь,

Вона – за бабу, та – за діда,

А дід за ріпку ухопивсь.

Дід тягне обома руками,

Командує:”Тягніть! Тягніть!”

Сам сперся обома ногами...

А ріпка смирненько сидить!

Лоби в усіх уже намокли,

Сміється сонечко згори,

А мишеня блиснуло оком

І хвацько вилізло з нори.

Миша:

Без мене тут не буде діла,

Це знає навіть дід Панас.

Буває, що великій силі

Бракує трішечки підчас.

Кіт:

Ти краще, мишко, не хвалися.

Підходь хутчіш, за хвіст бери,

Гарненько ніжками зіприся,

Повітря в груди набери...

Ведучий:

І тянуть всі:

Мишка – за кицю,

Кицюня – хвостик у Сірка,

Сірко – онуччину спідницю,

А та – бабуні фартуха.

Бабуня держить чоловіка,

Піт виступає на чолі,

Дід тягне ріпку, цупить, смика...

І.... ріпку витягли з землі!

  Урок математики 1 клас

Урок - казка з математики 3 клас

 Урок фізики « Механічна взаємодія тіл . Сила . Види сил у механіці » 10 клас

Урок физики в 9-м классе по теме "Равнодействующая сил"

 

Задача №1 (решение задачи №108 Григория Остера из задачника “Физика”).
Дед, взявшись за репку, развивает силу тяги до 600 Н, бабка – до 100 Н, внучка – до 50 Н, Жучка – до 30 Н, кошка – до 10 Н и мышка – до 2 Н. Чему равна равнодействующая всех этих сил, направленных по одной прямой в одну и ту же сторону? Справилась бы с репкой эта компания без мышки, если силы, удерживающие репку в земле, равны 791 Н?
(Манипуляция на доске со стрелками на полиэтиленовой основе).

Ответ. Модуль равнодействующей силы, равный сумме модулей сил, с которыми дед тянет за репку, бабка за дедку, внучка за бабку, Жучка за внучку, кошка за Жучку, а мышка за кошку, будет равен 792 Н. Вклад мускульной силы мышки в этот могучий порыв равен 2 Н. Без Мышкиных ньютонов дело не пойдет.

 

 

Урок. У товаристві лад-усяк тому радіє. "Лебідь, Щука і Рак", "без труда нема плода", "Коник-стрибунець" Л. Глібов (напам'ять).

У товаристві лад-усяк тому радіє. "Лебідь, Щука і Рак", "без труда нема плода", "Коник-стрибунець" Л. Глібов (напам'ять). 

Констпект уроку 

Байка — невеликий, найчастіше віршований твір повчального змісту. У байках в образах тварин, рослин, різних предметів зображено людей.

У більшості байок є повчальний висновок, з якого читачі можуть зрозуміти, що схвалюється, а що засуджується. Автора таких творів називають байкарем.

 

Леонід Глібов

Леонід Глібов — видатний український байкар. Поет народився на Полтавщині. Ще в гімназії почав писати вірші. Більшу частину життя він прожив у Чернігові, де працював у школі, багато писав для дітей і дорослих.

Пригадай віршовані загадки, пісеньки, акровірші цього автора.
 

Байки, що ти прочитаєш, знають багато поколінь українських дітей.
Чим вони заслужили таку шану?
Поміркуй про це, ознайомившись із творами Леоніда Глібова.

Почтовая открытка «Лебедь, Щука и Рак»,
1967г. СССР

Українська народна казка "Колосок"

Українська народна казка "Колосок"

Читаємо казку

Жили собi двоє мишенят - Круть та Верть i пiвник Голосисте Горлечко. Мишенята було тiльки й знають, що танцюють та спiвають. А пiвник удосвiта встане, всiх пiснею збудить та й до роботи береться. 
Ото якось пiдмiтав у дворi та й знайшов пшеничний колос. 
- Круть, Верть, - став гукати пiвник, - а гляньте-но, що я знайшов! 
Поприбiгали мишенята та й кажуть: 
- Коли б це його обмолотити : 
- А хто молотиме? - питається пiвник. 
- Не я! - одказує одне мишеня. 
- Не я! - каже й друге мишеня. 
- Я обмолочу, - каже до них пiвник. I взявся до роботи. 
А мишенята й далi граються. 
От вже й обмолотив пiвник колосок та й знов гукає: 
- Гей, Круть, гей, Верть, а йдiть гляньте, скiльки зерна я намолотив! 
Поприбiгали мишенята. 
- Треба, - кажуть, - зерно до млина однести та борошна намолотити. 
- А хто понесе? - питає пiвник. 
- Не я! - гукає Круть. 
- Не я! - гукає Верть. 
- Ну, то я однесу, - каже пiвник. Узяв на плечi мiшок та й пiшов.
А мишенята собi одно скачуть - у довгої лози граються. 
Прийшов пiвник додому, знов кличе мишенят: 
- Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно принiс. 
Поприбiгали мишенята, порадiли: 
- Ой, пiвнику! 
Вже тепер тiсто треба замiсити та пирiжечкiв спекти. 
- Хто ж мiситиме? - питає пiвник. 
А мишенята й знов своє: 
- Не я - пищить Круть. 
- Не я! - пищить Верть. 
Подумав, подумав пiвник та й каже: 
- Доведеться менi, мабуть. 
От замiсив пiвник тiсто, принiс дрова та й розпалив у печi. А як у печi нагорiло, посадив пирiжки. 
Мишенята й собi дiло мають: пiсень спiвають, танцюють. 
Аж ось i спеклися пирiжки, повиймав їх пiвник, виклав на столi. 
А мишенята вже й тут. I гукати їх не треба. 
- Ох, i голодний я! - каже Круть. 
- А я який голодний! - каже Верть. 
Та й посiдали до столу. 
А пiвник i каже: 
- Стривайте-но, стривайте! 
Ви менi перше скажiть, хто знайшов колосок. 
- Ти, - кажуть мишенята. 
- А хто його обмолотив? 
- Ти, - вже тихiше вiдказують Круть iз Вертем. 
- А тiсто хто мiсив? Пiч витопив? Пирiжкiв напiк? 
- Ти, - вже й зовсiм нищечком кажуть мишенята. 
- А що ви робили? 
Що мали казати мишенята? Нiчого. 

Стали вони тут вилазити з-за столу, а пiвник їх i не тримає. Хто ж отаких лiнюхiв пирiжками пригощатиме?

Драматизація української народної казки "Колосок"

Екранізація казки "Колосок" українською мовою(мультфільм)

Читаем на русском сказку колосок

Колосок

Жили-были два мышонка, Круть и Верть, да петушок Голосистое Горлышко. Мышата только и знали, что пели да плясали, крутились да вертелись. А петушок чуть свет поднимался, сперва всех песней будил, а потом принимался за работу.

Вот однажды подметал петушок двор и видит на земле пшеничный колосок.

- Круть, Верть, - позвал петушок, - глядите, что я нашёл!

Прибежали мышата и говорят:

- Нужно его обмолотить.

- А кто будет молотить? - спросил петушок.

- Только не я!-закричал один.

- Только не я!-закричал другой.

- Ладно,-сказал петушок, - я обмолочу.

И принялся за работу. А мышата стали играть в лапту.

Кончил петушок молотить и крикнул:

- Эй, Круть, эй, Верть, глядите, сколько я зерна намолотил!

Прибежали мышата и запищали в один голос:

- Теперь нужно зерно на мельницу нести, муки намолоть!

- А кто понесёт? - спросил петушок.

- Только не я!-закричал Круть.

- Только не я!- закричал Верть.

- Ладно,-сказал петушок, - я снесу зерно на мельницу.

Взвалил себе на плечи мешок и пошёл. А мышата тем временем затеяли чехарду. Друг через друга прыгают, веселятся.

Вернулся петушок с мельницы, опять зовёт мышат:

- Сюда, Круть, сюда. Верть! Я муку принёс.

Прибежали мышата, смотрят, не нахвалятся:

- Ай да петушок! Ай да молодец! Теперь нужно тесто замесить да пироги печь.

- Кто будет месить? - спросил петушок. А мышата опять своё.

- Только не я!-запищал Круть.

- Только не я!-запищал Верть.

Подумал, подумал петушок и говорит:

- Видно, мне придётся.

Замесил он тесто, натаскал дров, затопил печь. А как печь истопилась, посадил в неё пироги. Мышата тоже времени не теряют: песни поют, пляшут. Испеклись пироги, петушок их вынул, выложил на стол, а мышата тут как тут. И звать их не пришлось.

- Ох и проголодался я! - пищит Круть.

- Ох и есть хочется! - пищит Верть.

И за стол сели.

А петушок им говорит:

- Подождите, подождите! Вы мне сперва скажите, кто нашёл колосок.

- Ты нашёл! - громко закричали мышата.

- А кто колосок обмолотил? - снова спросил петушок.

- Ты обмолотил! - потише сказали оба.

- А кто зерно на мельницу носил?

- Тоже ты, - совсем тихо ответили Круть и Верть.

- А тесто кто месил? Дрова носил? Печь топил? Пироги кто пёк?

- Всё ты. Всё ты, - чуть слышно пропищали мышата.

- А вы что делали?

Что сказать в ответ? И сказать нечего. Стали Круть и Верть вылезать из-за стола, а петушок их не удерживает. Не за что таких лодырей и лентяев пирогами угощать.

Драматизация украинской народной сказки "Колосок"

Екранізація казки "Колосок" російською мовою(мультфільм)

• 
  
• 48. 49 Урок 35. Казкові герої Відгадай загадку: Маленька, сіренька, А хвостик, як шило. З якої казки цей персонаж? Поміркуй! Яку казку про мишенят ти знаєш? Чому в мишенят такі іме- на — Круть і Верть? Чи доброї вдачі ці мише- нята?

Виготовляємо сюжетну аплікацію до казки "Колосок"