Лось
 |
 |
 |
Оповідання про зиму |
| Автор: Євген Гуцало |
| Якийсь чоловік, уже підстаркуватий, ішов
через зимовий ліс. Це був лісник, котрий подався в обхід, щоб оглянути
своє господарство. Був початок березня, але весною ще й не пахло.
Злежаний сніг порипував під валянками, тугенький морозець обпікав щоки. Підстаркуватий лісник поминув гурт молодих ялин, вийшов до засніженої річечки — і вкляк... Він угледів, що неподалік на березі лежить, впавши на бік, великий рогатий лось, а йому в шию вчепився вовк. Мабуть, попадали вони щойно, а перед цим у них кипіла боротьба. Обоє — лось і вовк — помітили людину, а тому на мить позавмирали, стежачи за нею. Тоді лісник підніс угору дубову палицю і, погрозливо замірившись, пішов уперед. Вовк іще якийсь мент тримався зубами за лосеву шию, далі відпустив її і прожогом метнувся на лісника. Не встиг той навіть опустити палицю вовкові на голову, як вовк важким ударом свого тіла звалив його на сніг і вже б учепився зубами, та лісникові пощастило обома руками вхопити вовка за шию. Намагався здушити звіра якомога сильніше, але вовк дряпав його пазурами, викручувався. Це був дужий і хижий звір. Лісник відчував, що сила полишає його, що за мить-другу вже не зможе боротися з напасником. Та ось із лісникових рук щось миттєво вирвало вовка. Отетерілий лісник звівся, думаючи, що вовк, мабуть, знову кинеться на нього, й побачив лося, що підскочив до вовка, вдарив його рогами й знову підкинув угору. «Так ось хто мене врятував, — подумав лісник. — Я вступився за нього, а він за мене». А лось, який убив вовка й таким чином віддячив лісникові за свій порятунок, прудко побіг уздовж берега й скоро сховався поміж деревами. Лісник підібрав на снігу свою палицю і, все ще побоюючись, сторожко підійшов до вовка. Торкнув його палицею — мертвий. — Що ж, сіроманцю, важив ти на чуже життя — позбувся свого. Лісник узяв вовка за задні лапи й потягнув додому. Вовча голова поверталася то в один бік, то в другий, ніби ще хотіла злякати когось у лісі своїми ощиреними зубами. А лісник поглядав між дерева — чи не побачить безстрашного лося, що врятував йому життя. |
http://www.bibliokid.if.ua/chytay/virshi-ta-opovidannya-pro-zymu/opovidannya-pro-zymu/442-los.html
Він
прокинувся й нащулив вуха: у вогкому струмені вітру долинав сухий,
різкуватий звук. Звук летів знизу, від річки. Лось звівся, тепер його
постать чітко вималювалася в удосвітніх сутінках. Це був великий звір з
широкими грудьми, які легко здималися од дихання. Його роги нагадували
осінній низькорослий кущ, із якого обнесло листя.
Лось
знав, що то тріщить стара гілляка на дубі, всохла, кощава; їй давно вже
б треба впасти, а вона не падала, з дивною впертістю тримаючись за
стовбур. Він те знав, однак це не заспокоювало, і тривога в крові,
спершу слабка і майже невловна, дедалі густішала, й від того шкура на
грудях здригнулася раз, а потім іще. Струмінь вітру доносив запах
річкової криги, в ньому жив дух примерзлого болота, долинало шарудіння
прив'ялих стеблинок, які пускалися вскач по впалому листю, але над усім
цим линуло знеможене, схоже на зітхання порипування гілляки.
Лось
був старий самець, уже звик до заповідника, в який потрапив із тайги,
звик до людей і до того, що його підгодовують. Але те недуже тріщання
пробудило в ньому неясний страх, який нагадав про життя в тайзі, про
небезпеки, які там на нього чигали, і лось зрушив із лежбища, а потім і
побіг. Чим далі біг, тим більшим сповнювавсь острахом, і хоча нічого вже
не чув, крім приглушеного поцокування своїх ратиць об землю, ще довго
не зупинявся. Кущі й дерева струшували на нього синюватий іній, ніздрі
випускали в повітря дві тонкі стьожки пари. Лось поминув ялинник, потім
байрак, і коли опинився серед примарно-млявого світла, яке випромінювали
стовбури беріз, то зупинився і, задерши голову, намагався вловити той
шум, який гаснув за ним. Вгамувавшись, лизнув язиком припорошену снігом
землю, а потім неквапно попрямував до галяви, на якій любив найчастіше
бувати.
Поляна
ця, подзьобана струхлявілими пеньками, викружилася край осичняка, трохи
на згірку. Ранньої весни вона перша вбиралася квітами, і хутко тут
виганялась така висока трава, що в ній, прилігши, лось міг сховатися до
половини. Тепер поляна пустельна, як і все навколо; лось застиг
нерухомо, втупившись круглими очима в стіну лісу попереду себе,— якраз
туди, звідки завжди сходить сонце. Помалу лось заспокоювався. Так стояв,
а навкруги, розвидняючись, світліло, виразніше малювались осики,
повітря між ними глибшало й прозорішало, і тиша з настороженої й сліпої
ставала спокійна й осмислена, в ній уже не чулось того страху, що
донедавна. Лось сподівався побачити схід сонця, і коли під його
променями забронзовіли верхівки, коли віття скупалося в його усміхові,
то лось наче аж полегшав, ще більше пострункішав, і в очах появився
золотавий сплеск, який надав їм виразу одвічного розуміння життя природи
і її таємниць. Ще трохи постоявши, побачив біло-рожевий диск, який
спливав на пустелі зимового чистого неба,— і гойднув розлогими рогами,—
так, наче вітав його.
Проте,
коли йшов до річки, раптом знову вчулося жалібне поскрипування гілляки,
і лось, який уже встиг забути про нього, знову захвилювався, знову
насторожився, а в ногах прокинулося бажання бігти й тікати. Але
переборов себе і донизу спускався повільно, хіба що частіше й сторожкіше
озирався довкола. Вітер, як і перше, дув із залужжя, він був
просякнутий холодом та запахом сіна, що в стіжках стояло на правому
березі. Стежечка ледь протоптана — по ній почали ходити не так давно,— і
лось принюхувався, чи не пройшов по ній вовк, або лис, або людина. Але
потім тільки вчорашні сліди ворони та ще осторонь — ямки од заячих ніг.
Спустився на берег. На тому боці, ген під обрієм, примостилося село, а
над ним посотались угору сірими верболозами дими з коминів. На далекий
горб пнуться санки однокінь, ось вихопились на маківку — та й спливли по
той бік…
Коли
лось ступив на лід, то під ним приглушено торохнуло, а далі, коли йшов
до ополонки, щоб напитись води, тільки сполохано поохкувало. Краї
ополонки розсипчасто іскрились, а вода, затягнута тремткими скалками
льоду, була схожа на застигле блакитне шумовиння. Вгадувалась причаєна
глибина річки, її течія, що не вгамовується й під кригою. Лось опустив
голову, принюхуючись до ополонки, далі, з витягнутою шиєю, ступив ще
трохи, ось-ось маючи торкнутися губами до осклілого блакитного
шумовиння, ніздрі затремтіли в передчутті холодної води,— і цієї миті
річка під ним затріщала. Він усіма чотирма ногами спробував
одштовхнутись, але ратиці були вже у воді, і лось вжахано відчув, що
дедалі глибше занурюється в льодяну кашу. Не раз конвульсивно здригнувся
тілом, вкладаючи всю силу і весь відчай у той рух, але провалився ще
глибше, і тепер крижані уламки билися об його спину. На мить принишк,
готуючись до нового ривка, і коли передні ноги злетіли на кригу, то
здавалося, він уже вискочить і врятується, але крига знову тріснула під
вагою великого тіла, і лось ще раз опинився по шию у воді. Ревнув,
кличучи на допомогу, і його очі все густіше набрякали кров'янистим
смутком, аж горіли червоним розпачем. Ще раз спробував вирватись, але
вдалося однією ногою,— друга вдарилась об лід і стала майже неслухняна.
Вода в ополонці закров'янилась, і червоне зразу ж стікало за течією,
зникаючи під кригою.
Лось
відчував, що так йому не вирватись. Схоже відчуття уже приходило до
нього — саме тоді, коли восени, в чорному бору, що стогнав од вітру,
його почала переслідувати вовча зграя. Вовки ось-ось мали вчепитися за
нього, він уловлював подих смерті і втікав тільки тому, що не міг
зупинитись. Тоді його врятували мисливці, вони якраз наїхали з міста і,
нічого не вполювавши, сіли вечеряти. Почули погоню, посхоплювались і,
пропустивши мимо себе загнаного лося, зняли безладну стрілянину по
вовчій зграї... Річкова течія була на вид не така страшна, як вовки,
мчала не так швидко, не обпалювала його своїм смертельним диханням, але
течія була така ж сама невблаганна, і чим більшу розбивав ополонку, тим
швидше вона могла затягти лід лід. Лось, розуміючи .це, намагався
поводитись обачно, але нога боліла, тіло слабло, і сили поступово
покидали його. Збирався до свого вирішального кидка і, коли знову не
пощастило, лось на хвилю заспокоївся, бо знав, що це не остання його
спроба, що пробуватиме безперервно, поки дихатиме.
Два
хлопчаки вийшли з лісу на берег і зупинились. Приїхали по хмиз, і їхня
смирна конячина залишилась на узліссі, а вони вирішили подивитись на
річку, чи тріщить на ній лід, чи скоро рушить. Обидва плечисті, обидва з
широкими, лагідними лицями, і схожі один на одного так, як маленький
гриб-підберезник схожий на свого більшого сусіда. Вони охопили зором
ріку, і їхні лиця ще більше пом'якшали од навколишнього простору, од
тієї втікаючої далини, яка сягала аж за потойбережні горби. Не зразу й
зауважили ополонку, бо була майже непомітна, якби лось знову не
спробував вискочити на лід.
— Собака купається,— сказав менший брат. Старший, мабуть, і не глянув би в той бік. Але зразу
ж подумав: який це собака міг залізти в ополонку, щоб купатись?
— Де? А-а...— Пильно примружився, і його зіркі очі помітили гіллясті роги.— То лось...
Ще
не встигли й здогадатися, що там могло трапитись, а тому деякий час
стояли на місці і обмірковували, як лось міг потрапити в воду. Та коли
він заборсався, а потім надовго притих, підберезники втямили, що з ним
сталося. Старший майнув до саней по сокиру, а молодший повільно пішов
уперед, боячись сам підійти до лося перше, ніж наспіє брат.
Лось
уже зовсім знесилився і байдуже спостерігав, як наближаються діти. Усе
нижче осідав у воду, і роги похилитувались над крижаним місивом, як
незвичайний кущик. Під цим кущиком червоний розпач трохи вгомонився, але
був тепер такий безмежний, що очі для нього були замалі, і той розпач
струменів із них увсібіч. Спершу діти не знали, як до лося підступити,
щоб і самим не провалитись. Але старший брат був розсудливий та
відважний, і сокира в його руках не закуняла. Узявся рубати лід,
прокладаючи хід до берега, а молодший тупцяв біля нього і, не знаючи,
чим допомогти, тільки зітхав та нетерпляче бив себе долонями по стегнах
та по боках. Лось не боявся людей. Він стежив за їхньою роботою, і по
його тілу подеколи пробігали дрижаки, ніби йому було дуже морозко або ж
знову хотів спробувати вискочити, але сили покинули його. Мабуть,
спочатку нічого не розумів у тій роботі, та коли канал ще більше
наблизився до берега, його очі засвітилися тямою, і тепер поводився
смирно, вже не кидався, а тільки чекав.
Заскучавши
сама, з лісу вийшла їхня гніда конячина, тягнучи сани, й поволеньки
потюпала до річки. Вона зупинилася віддалік і, помахуючи хвостом,
спостерігала. Потім ще пройшла трохи вперед. Менший підберезник помахав
кулаком і крикнув:
— Ти теж хочеш провалитись?!
Обидва брати й не думали про те, що весняна крига — зрадлива, не зважить і на те, що вони рятівники.
Старший
ще рубав, коли лось відчув під собою мілке і, вперто гойднувши головою,
вискочив передніми ногами на лід, а потім уже й задніми. Аж захитався
і, розкарячившись, ось-ось, здавалось, впаде. Обидва підберезники
дивилися на нього з недовірою — ого, який великий, і тепер, коли він
виліз, жодному з них не вірилося, що такий міг втопитись. Вони
безпорадно усміхалися, їм хотілося підійти до нього ближче, але діти не
наважувались.
Лось
обтрушував з себе воду й скалки льоду. Зітхнув на повні груди, пирхнув —
та й подивився на дітей. Його очі все ще були червоні од недавнього
розпачу. А потім лось пішов. Карячкувате ставлячи ноги, ніби все ще
побоюючись льоду, накульгуючи, вийшов на берег, ще раз озирнувся на
річку, захоплюючи своїм зором і залужжя в сріблистому серпанку, й дітей,
які все ще зачаровано дивилися на нього, не вірячи, що допомогли
врятуватися цьому великому звірові, й легенько почвалав до лісу. Гніда
конячина з непорозумінням дивилася йому вслід і стригла вухами.
Коли
пролунав постріл, то лось деякий час ще біг уперед, а потім спіткнувся,
ніби натрапив на корч. Діти спочатку й уваги не звернули на постріл,
але коли лось упав на сніг, вони зрозуміли, по кому стріляли. Озиралися,
намагаючись побачити мисливця, проте не запримітили і, набравши в груди
гіркого повітря, чимдуху погнали туди, де лежав лось. Обидва думали, що
не встигнуть вони добігти, як лось підведеться, знову неспішно почвалає
до лісу, що не було ніякого пострілу,— проте лось не вставав.
