30 вересня — Всеукраїнський день бібліотек

30 вересня — Всеукраїнський день бібліотек

Цей день відзначається згідно з Указом Президента України № 471/98 від 14 травня 1998 р. Він має на меті привернути увагу до ролі бібліотек у житті кожної країни, їхнього важливого внеску у збереження надбань культури, знань і традицій для прийдешніх поколінь.

Розкажіть дітям про роль книги у передачі знань та досвіду людства, її історію, порівняйте книги у минулому із сучасними, приверніть увагу малят до бібліотек, їхньої ролі у житті суспільства, кожного з нас, покажіть їх розмаїття та навчіть ними користуватися.

Робота з дітьми впродовж дня

• Бесіда “Як книга з’являється на світ” (за сюжетною картиною до журналу “Джміль” 2016, № 2 та е-додатком до статті).
• Гра “Без чого книги не буває?”: діти визначають характерні ознаки книги.
• Гра “Чи всі книги можна потримати в руках?”: діти пригадують, якими бувають книги, зокрема сучасні.
• Діалог-дослідження “Як і де книги зберігають?”.
• Гра “Добираємо книжки для власної бібліотеки”: малята із запропонованих книжок вибирають ті, які їм подобаються, створюють власну бібліотеку.
• Гра-класифікація “Як зробити бібліотеки зручними?”: діти упорядковують надані педагогом книжки, пропонують різні способи класифікації, розглядають переваги і недоліки кожного способу, вибирають найзручніший.
• Сюжетна гра “Подорож до бібліотеки”.
• Читання оповідання “Слоник-стрибунець” (див. “Джміль”, 2016, № 2 та е-додаток до публікації): діти або педагог читають твір, додумують і добирають слова за картинками.
• Образотворча діяльність “Намалюй оповідання”: діти малюють сюжети своїх оповідань, потім обмінюються малюнками і розповідають за картинками оповідання своїх товаришів, потім слухають розповіді авторів; педагог разом з дітьми влаштовують бібліотеку дитячих творів для батьків.

 Джерело: http://jmil.com.ua/etc/holidays_september#library

Ліна Костенко. Вірші

Костенко Ліна

Бузиновий цар

Дитячі віршики Ліни Костенко: "Телеграма-блискавка", "Чародійне слово", "Польові дзвіночки", "Бабуся-Ягуся", "Сунички", "Соловейко застудився", "Горобець із білою бородою", "Здивовані квіти", "Вже брами замикає осінь", "Дід Ревило", "Осінні хмари, сірі, як слони", "Ліс на світанку", "Білочка восени", "Мурашки думають про зиму", "Березовий листочок", "Баба Віхола", "Заячий карнавал", "Зимові горобці", "Синички на снігу", "Пряля", "Місяць уповні", "Вербові сережки", "Перший пароплав", "Веселий дощ", "Зелені дзьобики бруньок", "Берізки по коліна у воді", "Перекинута шпаківня", "Бузиновий цар"

 buzynovyj-tsar-16042010.djvu (3,61 Mb)

Вороний Микола. Зорі-очі. Зоряне небо. Краса!

 Зорі-очі 

Зорі-очі, очі-зорі
Тут і там.
Тут зорять — до дна прозорі,
Там зорять — як іскри в морі...
Зорі-очі, очі-зорі,
Я співаю вам!

Хай не криють хмари темні,
Зорі, вас,
Бо мені і так таємні
Ви — земні і ви — надземні...
Хай не криють хмари темні
Вас у пізній час.

Сяйте, зорі! Сяйте, чисті!
Лийте світ!
Бризки сійте променисті,
В душу війте сни барвисті...
Сяйте, зорі, сяйте, чисті!
Сипте огнецвіт!

Очі-зорі, зорі-очі
Тут і там.
Тут жагучі, тут дівочі;
Там блискучі, там урочі...
Очі-зорі, зорі-очі,
Я співаю вам!

1912

Зоряне небо 

Пеститься місячний промінь,
Лиже холодний сніг;
Чорною плямою комин
На білий килим ліг.

Сумно в німому просторі
Віє нудьга крилом.
Хмуряться сплакані зорі,
Співаючи псалом.

Вії стуляє знемога,
Нижуться перли сліз,
Мріє Чумацька Дорога,
Волосожар і Віз...

Вслуханий в тишу величну,
Чую: десь кулемет
Крає музику сферичну
Розгойданих планет.

1907

Краса! 

Мій друже! Я Красу люблю,
І з кожної хвилини
Собі ілюзію роблю,
Бо в тій хвилинності ловлю
Я щастя одробини.

Що є життя? Коротка мить.
Яке його надбання?
Красою душу напоїть
І, не вагаючись, прожить
Хвилину раювання.

Краса! На світі цім Краса —
Натхненна чарівниця,
Що відкриває небеса,
Вершить найбільші чудеса,
Мов казкова цариця.

Її я славлю, і хвалю,
І кожну їй хвилину
Готов оддати без жалю.
Мій друже, я Красу люблю...
Як рідну Україну!

1912

Вороний Микола. Євшан-зілля

Євшан-зілля 

Да луче есть на своей земли костю лечи
ине ли на чюже славну быти.
Лiтопис, за Iпатським списком

В давнiх лiтописях наших
Єсть одно оповiдання,
Що зворушує у серцi
Найсвятiшi почування.

Не блищить воно красою
Слiв гучних i мальовничих,
Не вихвалює героїв
Та їх вчинків войовничих.

Нi, про інше щось говорить
Те старе оповiдання…
Мiж рядками слiв таїться
В нiм якесь пророкування.

I воно живить надiю,
Певну вiру в iдеали
Тiм, котрi вже край свiй рiдний
Зацурали, занедбали…

———

Жив у Києвi в неволi
Ханський син, малий хлопчина,
Половецького б то хана
Найулюблена дитина.

Мономах, князь Володимир,
Взяв його пiд час походу
3 ясирем в полон i потiм
При собi лишив за вроду.

Оточив його почотом
І розкошами догiдно —
І жилось тому хлоп’ятi
І безпечно, i вигiдно.

Час минав, і став помалу
Рiдний степ вiн забувати,
Край чужий, чужi звичаї
Як за рiднi, уважати.

Та не так жилося хану
Без коханої дитини.
Тяжко вiку доживати
Пiд вагою самотини.

Зажурився, засмутився...
В день не їсть, а серед ночi
Плаче бiдний та зiтхає,
Сну не знають його очi.

Нi вiд кого вiн не має
Нi утiхи, нi поради.
Свiт увесь йому здається
Без краси i без принади.

Кличе вiн гудця до себе
I таку держить промову,
Що мов кров’ю з його серця
Слово точиться по слову.

«Слухай, старче, ти шугаєш
Ясним соколом у хмарах,
Сiрим вовком в полi скачеш,
Розумiєшся на чарах.

Божий дар ти маєш з неба
Людям долю вiщувати,
Словом, пiснею своєю
Всiх до себе привертати.

Ти пiди у землю руську,
Ворогiв наших країну —
Вiдшукай там мого сина,
Мою любую дитину.

Розкажи, як побиваюсь
Я за ним i днi i ночi,
Як давно вже виглядають
Його звiдтiль мої очi.

Заспiвай ти йому пiсню
Нашу, рiдну, половецьку,
Про життя привiльне наше,
Нашу вдачу молодецьку.

А як все те не поможе,
Дай йому євшану-зiлля,
Щоб, понюхавши, згадав вiн
Степу рiдного привiлля!»

I пiшов гудець в дорогу,
Йде вiн три днi i три ночi,
На четвертий день приходить
В мiсто Київ опiвночi.

Крадькома пройшов, мов злодiй,
Вiн до сина свого пана
I почав казати стиха
Мову зрадженого хана.

Улещає, намовляє…
Та слова його хлопчину
Не вражають, бо забув вже
Вiн i батька, i родину.

І гудець по струнах вдарив!
Наче вiтер у негоду,
Загула невпинна пiсня —
Пiсня вiльного народу:

Про славетнiї подiї —
Тi подiї половецькi,
Про лицарськiї походи —
Тi походи молодецькi!

Мов скажена хуртовина,
Мов страшнi Перуна громи,
Так ревли-стогнали струни
I той спiв гудця-сiроми!

Але ось вже затихає
Бренькiт дужий, акордовий
I замiсто його чути
Спiв народний, колисковий.

То гудець спiває тихо
Пiсню тую, що спiвала
Мати синовi свойому,
Як маленьким колисала.

Наче лагiдна молитва,
Журно пiсня та лунає.
Ось її акорд останнiй
В пiтьмi ночi потопає...

Aле спiв цей нiжний, любий,
Анi перший — сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце;
Вiн сидить нiмий, байдужий.

I схилилася стареча
Голова гудця на груди —
Там, де пустка замiсть серця,
Порятунку вже не буде!..

Але нi! Ще є надiя
Тут, на грудях, в сповиточку!
I тремтячими руками
Розриває вiн сорочку

I з грудей своїх знiмає
Той євшан, чарiвне зiлля,
I понюхать юнаковi
Подає оте бадилля.

Що це враз з юнаком сталось?
Твар поблідла у небоги,
Затремтiв, очима блиснув
I зiрвавсь на рiвнi ноги.

Рiдний степ — широкий, вiльний,
Пишнобарвний i квiтчастий —
Раптом став перед очима,
3 ним i батенько нещасний!..

Воля, воленька кохана!
Рiднi шатра, рiднi люди…
Все це разом промайнуло,
Стисло горло, сперло груди.

«Краще в рiднiм краї милiм
Полягти кiстьми, сконати,
Нiж в землi чужiй, ворожiй
В славi й шанi пробувати!»

Так вiн скрикнув, і в дорогу
В нiчку темну та пригожу
Подались вони обоє,
Обминаючи сторожу.

Байраками та ярами
Неутомно прохожали —
В рiдний степ, у край веселий
Простували, поспiшали.

*

Україно! Мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синiв твоїх багато
На степах твоїх зосталось?

Чи вони ж не вiдцурались,
Не забули тебе, неньку,
Чи сховали жаль до тебе
I кохання у серденьку?

Марна рiч! Були i в тебе
Кобзарi — гудцi народнi,
Що спiвали–вiщували
Заповiти благороднi,—

А проте тiєї сили,
Духу, що зрива на ноги,
В нас нема i манiвцями
Ми блукаєм без дороги!..

Де ж того євшану взяти,
Того зiлля-привороту,
Що на певний шлях направить,—
Шлях у край свiй повороту?!

Полтава, 11.VІІІ.1899

Вороний Микола. До моря

До моря 

Чолом тобі, синє, широкеє море!
Незглибна безодне, безмежний просторе,
Могутняя сило — чолом!
Дивлюсь я на тебе і не надивлюся,
Думками скоряюсь, душею молюся,
Співаю величний псалом.

Міцне, необорне!.. Ні грому, ні хмари
Не страшно тобі, не боїшся ти кари —
Само собі вищий закон.
Звабливе, розкішне!.. В тобі й раювання,
І мрія солодка, і втіха кохання,
І любий та лагідний сон.

Прийшов я до тебе змарнілий та бідний,
Проте не чужий, але близький та рідний,
Тобі-бо віддавна я свій.
І ось я з тобою душею зливаюсь,
В просторі блакитнім на хвилях гойдаюсь,
Втопаю в безодні твоїй!..

Як ти — неосяжне, хитке, таємниче,
Як ти — чарівливе, як ти — бунтівниче,
Така ж і душа у співця;
Тому і до тебе вона так прихильна,
Що пут і кайданів не зносить — і вільна
Бурхає, як ти без кінця.

1901

Максим Рильський. Поезії

Рильський Максим

Санчата діда Максима

Віршики "Журавлина пісня", "Річка", "Травнева пісня", "Дівчина", "Ранок", "Віє вітер з-під воріт", "Свіжа зелень розгойдалась", "Після бурі", "Білі мухи", "Пісня про ялинку". 

Рильський Максим

Травнева пісенька

Вірші "Травнева пісенька", "Віє вітер з-під воріт", "Журавлина пісня", "Ранок", "Свіжа зелень розгойдалась", "Річка", "Після бурі", "Дівчина", "Білі мухи налетіли", "Ми збирали з сином на землі каштани".

Вадим Скомаровський. Шевченківський цикл: На Тарасовій горі (1963), Тарасова криниця (1973), Тарасові птиці (1979)

Вадиму Скомаровському ще хлопчаком не раз доводилося бувати в Каневі, де височить пам’ятник на могилі великого Кобзаря. І вже тоді народилася в нього несмілива думка написати про Тараса Шевченка. Довго збирав матеріал, їздив по Шевченкових місцях. І от у першій збірці «Зірочка», що вийшла 1960 року, здається, просто з серця молодого поета полинуло:

Ясно надворі, ні вітру, ні хмар.
Сонце підбилось уже височенько.
Наша Оленка відкрила «Кобзар»,
Вголос читає Тараса Шевченка.
Хлюпає тихо Дніпро вдалині,
Ген під горою принишкла діброва.
Наче струмочок, дзвенить в тишині
Щире і ніжне Шевченкове слово.

Згодом голос Вадима Скомаровського зміцніє, і з-під його пера вийдуть пройняті високою поезією, схвильовані книжки «На Тарасовій горі», «Тарасова криниця», «Тарасові птиці»
Віктор Кава, 1986 р.

На Тарасовій горі (1963)

Тарасова криниця (1973)

Тарасові птиці: Поеми і вірші Мал. О.Івахненка. — К.: Веселка, 1979. — 31 с.: ілюстр.

За збірку «Тарасові птиці», присвячену змалюванню життя Т. Г. Шевченка, поетові 1978 року присуджено літературну премію ім. М. П. Трублаїні. 

Важливе місце посідає цикл «Тарасові птиці», що складається з однойменної поеми і 13 віршів. Усі ці твори присвячені Великому Кобзареві.

Вірність одній темі, якщо підхід у автора істинно творчий, має свої переваги. Автор, по суті справи, творить віршовану повість про великого поета, повість, яка навчає підростаюче покоління бути справжніми громадянами, інтернаціоналістами, любити свою Вітчизну, до останку віддавати їй усі свої сили й помисли.
У поемі «Тарасові птиці», крім Кобзаря, з великою теплотою виведені образи казахського хлопчика Туманбая, доньки коменданта фортеці Наталі Ускової, а також аксакала Омархана. Автор уміло використовує казахський колорит, подекуди лексику.

Цікавий розділ «Верба», де йдеться про те, як поет виростив у пустелі з вербової гілки, що призначалася для покарання солдат, розлоге гарне дерево. Воно до болю нагадувало Тарасові рідні місця.

Тепло розповідається про спілкування Т. Шевченка з казахськими дітьми, котрі терпіли голод, нужду і спрагу (розділ «Оживуть степи...»). Діти називають Кобзаря «Тарази», що по-казахському означає «співець справедливості».

— Тарази, навчи писати!
— Не малюєш ти... Чому? —
Звідки тій малечі знати,
Що писати й малювати
Заборонено йому?

Затамувавши подих, стежать вони за тим, як на білий сипучий пісок, виведені рукою поета, лягають літери. Навіть «сухий пустельний вітер їх зітерти не посмів»,— наголошує автор. Це справжня знахідка — художня деталь, яка ще раз підкреслює невмирущість пророчого слова Кобзаря.

Поема завершується змалюванням сучасного Мангишлаку, всієї вільної і щасливої казахської землі, якою ходить слава Кобзарева.

Віталій Святовець, 1985 р.

Найбільша творча увага письменника зосереджена на постаті Великого Кобзаря. У 1963 році побачила світ книжка Вадима Скомаровського «На Тарасовій горі» — вірші, присвячені Тарасові Шевченку. Згодом письменник неодноразово звертався до цієї тематики у книжках «Тарасова криниця» (1973) й «Тарасові птиці» (1979). Поема «Тарасові птиці» — одна з найяскравіших поем про Великого Кобзаря в українській дитячій літературі. Поема складається з окремих розділів-віршів, поєднаних між собою сюжетною хронологією перебування Тараса Шевченка на півострові Мангишлак під час заслання. Скомаровському поталанило створити живий образ українського генія в поемі «Тарасові птиці». Тарас Григорович Шевченко, перебуваючи у засланні, весь час живе спогадами та мріями про Україну.

І Тарасові сниться
Латка жита густого,
Де колосся доспіле
Нагинає стебло.
І здається, що птиця,
Повернувшись до нього,
На чоло розпашіле
Опускає крило.

Ген за рікою синіє гора,
В небі веселка
розквітла казково.
Ніжно вплітається
в гомін Дніпра
Добре і щире
Шевченкове слово.

Олександр Бакуменко, 2007 р.

На книжковій полиці над моїм письмовим столом, серед найулюбленіших книжок, стоїть і збірочка Вадима Скомаровського «Тарасові птиці». Колись я купила її для своєї дочки. Потім її читала внучка, а коли підросла, книжка знову вернулася на мою полицю…

Я люблю цю книжку. Вірші в ній, наче струмочки, підхопивши дитячу уяву, кожен своєю дорогою несе її до одної великої річки, якою є любов до Тараса Шевченка. Ця любов роститься без галасу й патетики, без пишних дзвінких фраз. Так зростають квіти, — тихо, майже непомітно, але невпинно.

У героях Вадима Скомаровського малий читач бачить схожих на себе дітей: ось дівчинка, що вишиває портрет Кобзаря; ось хлопчик несе не могилу Тараса маки; ось «Райна – дівчинка звичайна», яка також читає «Кобзар», бо Шевченка шанують і в її рідній Болгарії. Звичайні, власне, буденні ситуації, але в них — глибока і справжня шана до Поета, якою переймається й читач.

Вадим Скомаровський належить до письменників, котрі говорять із дітьми про важливі речі, не збавляючи їхній час на пустопорожнє чтиво. Його вірші щирі та лагідні (такий же і їхній автор!), сповнені любові та краси. Вадим Петрович чи не єдиний із українських письменників пише поеми для дітей, і то добрі, високохудожні поеми!

Зірка Мензатюк, 2012 р.

Вадим Скомаровський. Цикл казок «Нічний гість»: «Чому в морі вода солона», «Нічний гість» і «Чому лютий короткий»

Цикл «Нічний гість» складається з казок. Перша з них — «Чому в морі вода солона» — створена за народними переказами. Інші дві — «Нічний гість» і «Чому лютий короткий» — цілком оригінальні. Характерні ознаки цих творів — плавність і мелодійність мови, відточеність рим, прозорість і чіткість словесного малюнка. Тут відчувається творче наслідування автором традицій класичної поетики як української, так і російської літературної казки.

Водночас слід зауважити, що в опрацюванні мандрівного фольклорного сюжету дещо помітна авторська «скованість», тобто мінімальний елемент власного внеску в його інтерпретацію, сюжетне збагачення. Словом, маємо тут не творче переосмислення, розвиток мотивів, своєрідну актуалізацію народної казки, а практично її поетичну популяризацію.

Вадим Скомаровський (вірші)

Вадим СКОМАРОВСЬКИЙ

























ЗАВТРА В ШКОЛУ
— Завтра в школу! Завтра в школу! —
Тільки й чути у дворі.
Знову братика Миколу
Мама збудить на зорі.

А мене будить не треба
—Збудить сонечко мене.
Встану я, коли край неба
Перший промінь спалахне.

В школу стежечка знайома
Ген прослалась од воріт.
Я ж сидіти мушу вдома,
Бо мені ще мало літ.

І, звичайно, мама зранку
Знову скаже, як завжди:
— Не ходи на луг, Іванку,
І до лісу не ходи.

Що  там   в  лісі? Темінь, хащі.
В лузі мокро від роси...
Ти в садок біжи-но краще,
Груш солодких натруси.

Мовчки встану я поволі,
Мовчки кошика візьму.
Груші смачно їсти в школі,
А не вдома, одному.







ВІРНИЙ ДРУГ
Є у братика Іванка
Вірний друг — шкільний дзвінок.
Зійде сонце спозаранку —
Він дзвенить, немов струмок.

Вже  пора,  мовляв,  до  школи —
Дзень-дзелень та дзінь-дзілінь!
Ще ніколи, ще ніколи
Не запізнювався він.

І тому, коли, буває,
Брат загається на мить,
На порозі він стрічає
І докірливо дзвенить.

А перерва лиш наспіє —
Озивається дзвінок,
Дзеленчить, немов радіє,
Що закінчився урок.

Прийде осінь. Закурличе
Журавлями в ранній час,
І дзвінок мене покличе
Перший раз у перший клас.


ШКОЛЯРИК
Це не вигадка, не казка,
Що віднині я — школярик.
Ось портфелик мій, будь ласка,
А в портфелику — букварик.

А в портфелі акварелі
Грають барвами м'якими.
Є і зошити в портфелі,
І щоденник поряд  ними.

Лиш оцінок ще немає,
Бо почав я вчитись тільки,
Хоч сестричка вже питає,
Чи носитиму п'ятірки.

ГОРІХОВИЙ ДОЩ
Ой, зачах,
Ох, заслаб
Подорожник.
А в кущах
Кап-кап-кап
Дрібен дощик.

Сто краплин
Бризь та бризь
На стежини
Не з хмарин-
Мандрівниць,
А з ліщини.

Сто краплин
Намистин,
Дивних трішки.
Сто краплин?
Не краплин,
А горішків!

КЛЕНИ
Вітер обтрушував листя багряне,
Клени стояли в журбі і тривозі:
Як же їм бути, як холод настане?
Хто їх зігріє тоді на морозі?

Грізно і довго шуміла діброва,
Клени тремтіли, ждучи завірюхи.
А серед ночі зима сивоброва
Їх одягнула у теплі кожухи.

ЛІСОВА КОЛИСКА
Стежка, озеро, стіжок —
Все у падолисті.
Ліс нудьгує без пташок,
І в гнізді сухий листок
Спить, мов у колисці.


НЕПОСИДЬКО-ПУСТУНЕЦЬ
Де не взявся вітерець,
Непосидько-пустунець,
Заходився коло хати
Жовте листя підмітати,
Листя те, що натрусив
Уночі з колючих слив.

ЇЖАКОВА ОБНОВА
Їжак до свят
Пошив халат
З листків цупких, дубових,
Приміряв  десять  раз підряд
І став як решето халат
Від голок їжакових.

КУПКА ЛИСТЯ ЗОЛОТОГО
Купка листя золотого,
Обминувши пень і хмиз,
Прямо з горбика крутого
Нишком сунеться униз.

А торкнеш її руками,
Відхиливши гілочки,—
І відчуєш під руками
Їжакові колючки.

ЖОЛУДІ
Неждано підморозило.
Змело листки руді.
Посипалися в озеро
Достиглі жолуді.

І на воді три цяточки —
Одна,
і дві.
і три —
Гойдаються три шапочки
Осінньої пори.

ПОТЕМНІЛИ КРОНИ СОСОН...
Потемніли крони сосон,
Тихо сіються дощі,
Оголила тепла осінь
І дерева, і кущі.

І тепер здаля помітні
Гнізд воронячих шапки.
Зникли птахи перелітні —
Гуси, іволги, шпаки.

У гіллі синиця тенька,
Лущить зерна цілий день,
І від білочки опеньки
Поховалися за пень.

ІГРАШКИ
На ялинку біля плоту
Ронять клени позолоту,
І чіпляються листки
За гілки, за колючки,
Наче іграшки.

МОРОЗЕНКО
Височенько чи низенько,
В кожушку чи в шубі —
Умостився Морозенко
На столітнім дубі.

От, мовляв, побавлюсь де я
Листям лопотючим —
Та й дихнув собі знічев'я
Вітерцем колючим.

Раз дихнув — і облетіли
Жолуді доспілі,
Ще дмухнув — і задзвеніли
Віти посивілі.

Потім дмухав без угаву
І згори, і з долу,
Шарпав крону кучеряву,
Зовсім охололу.

Після хуги снігової
Голо в лісі й лузі.
Тільки дуб стоїть, як воїн,
В листяній кольчузі.


НЕ ТЕ ЩО ГУК...
Не те що гук — найслабший звук
У лісі ловить вухо:
То з хащ долине дятла стук,
То гілка трісне глухо.
То враз пахучу і важку
Шишкар упустить шишку,
Злякає зайця в сосняку,
І їжака, і мишку.
А  там  ступа  хтось крадькома —
Людина, звір чи птиця?
А може, зимонька-зима —
Холодна сніговиця?

ЗАЯЧІ КЛОПОТИ
Одному — жарти,
Другому — смішки,
А зайцю — лихо:
Сиди й тремти,
Бо тільки скочить
На довгі ніжки —
Шурхоче листя
На півверсти.

Ще сонце гріє,
Неначе грубка,
А заєць з горя
Ледь-ледь не зліг:
Надворі осінь,
А в нього шубка
Уже біліє,
Мов перший сніг.

ПОГОНЯ
Наче вихор, вихор-злючка,
Із-за лип
Заєць вихопився рвучко —
Стриб та стриб.

А за ним, за ним лисиця
По сліду,
А за ним, за ним лисиця,
На біду.

В зайця шубка-хутряниця
Аж тремтить —
Хто від хитрої лисиці
Захистить?

Обізвався родовитий
Нелинь-дуб:
— А чому б не захистити?
А чому б?

Та й труснув гіллям добряче
Раз і два,
Та й сипнув сніжку, неначе
З рукава.

На калину, на шипшину,
На сліди...
Спробуй заячу стежину
Віднайди.

СЛІДИ
На узгір'ї коло гаю,
Де в снігу пеньки старі,
Я сліди щодня читаю,
Як слова у букварі.

Тут ось ямочок мережка:
Дві, одна і знову дві...
Так і знай: це зайця стежка
Через хащі лісові.

А он там пройшла лисиця
Обережно, крадькома.
Слід її ледь-ледь іскриться,
Бо лисиця-витівниця
Замела його сама.

Спритна мишка-сіроспинка
Від нори шмигнула вбік.
В неї слід — як павутинка,
Непомітний віддалік.

А в кущах лижня глибока,
Поруч лосі йшли гуртом,
І сорока-білобока
Розписалася хвостом.




МАКИ НА СНІГУ
Занесло дорогу снігом,
Лада в градуснику ртуть.
А на грядці під горіхом
Маки червоно цвітуть.

Враз Оленка всім на втіху
Загукала у дворі:
— То ж не маки під горіхом,
А рожеві снігурі.

ЩИГЛИК
Підборами порипує
Мороз-вусач,
А щиглику під липою
Хоч сядь та й плач.

Він мав зерняток з осені
Не жменьку — міх,
А віхоли морозяні
Сховали їх.

Вітрисько запорошує
Гілки ялиць.
А Гриць пташок запрошує
До годівниць.

Ген-ген вони розвішані
Між віт вгорі
На дубі, на горішині,
На яворі.

Засніжено, занесено
Зимовий гай,
А щиглику так весело,
Що хоч співай.

ПОВЗИК
У повзика взимку
Ні сну, ні спочинку,
Від гілки до гілки
Снує повсякчас.
Загляне в щілинку —
Дістане зернинку,
Смачну насінинку,
Що влітку припас.

СПЛЯТЬ НАД ОЗЕРОМ ЯЛИНКИ
Сплять над озером ялинки,
Як сестрички в сповитку.
Біла віхола хустинки
Їм зіткала нашвидку.

Де калина, де шипшина,
Де черешенька мала?
Все зима запорошила,
Запушила,
Замела.

ЗИМОВИЙ ВЕЧІР
Червоніють в небі зорі,
Наче вишні спілі.
Дід Мороз кладе узори
На шибки спітнілі.

Визирають сонні клени
3 білого замету.
Над оселями антени
Слухають планету.

ТРИ ЛИЖНІ
Хочеш — вір, а хочеш — ні,
Ми проклали три лижні
У глухий зимовий ліс —
В царство кленів і беріз.

Перша звивиста лижня
Другу й третю обганя.
То Левко для диких кіз
Сіна в'язочку повіз.

А по другій по лижні
Мчати випало мені.
Прихопив я для зайців
І капусти, й пагінців.

Третя — Грицева лижня,
Перші дві наздоганя
Серед глоду і ялиць...
Постривай, а де ж це Гриць?

— Ей! — гукнули ми.— Агов!
...ов! — лиш відгомін пішов.
А тим часом спритний Гриць
Годував з руки синиць.

ВЕСНЯНИЙ ПОЇЗД

...А дощ, як просо з лантуха,
Сійнув, сипнув навскіс,
І вигнулася райдуга,
Мов залізничний міст.

У вербах грім відлунює,
І нам здалось на мить:
За річкою-красунею
Десь поїзд гуркотить.

Ось він уже над плесами
Гукнув протяжно: ту-у-у!
І загримів колесами
По райдузі-мосту.

Звиваються пружинами
Вагонів ланцюжки,
В них їдуть пасажирами
І квіти, і пташки.

БЕРІЗКА
Хтось берізоньку вироку
Ранив на обочині,
Покотились краплі соку
В трави потолочені.

По ярах стежки весняні
Вітерець просушує,
А в берізки листя в'яне,
Бо вона нездужає.

Зачерпну води з потоку
В лісі під калиною,
Рану свіжу і глибоку
Я замажу глиною.

Зашумить берізка знову
Вітами зеленими,
Поведе гучну розмову
З липами та кленами.



НОВОСІЛЛЯ
Горобці в струмку хлюпочуться,
Очманівши від тепла,
Дятел зранку ще клопочеться

На сосні біля дупла.

Ожили кущі і просіки —
Спів пташиний звідусіль:
Мухоловки, крехи, повзики
Дочекались новосіль.

Під морелею безлистою
Зустрічає шпак весну,
Так на радощах висвистує,
Що і совам не до сну.

Він, оглухнувши од вереску
Не второпає ніяк,

Хто шпаківню
У переліску
Почепив серед гілляк.

ЗУСТРІЧ
Дятел вісті термінові
Розіслав у всі кінці,
Що з'явились у діброві
Незнайомі мешканці.

Мить — і вже злетілись птиці:
Солов'ї, чижі, шпаки,
Сизі горлиці, синиці
І зозулі, і граки.

Жайвір був десь недалечко
І собі спустився вниз,
На промінчиках-вервечках
Над галявою повис.

То не сіла на спочинок
Зграйка білих голубів —
Від панамок і хустинок
Стало біло між дубів.

І тоді пташки веселі
Заспівали, та ще й як:
Соловей розсипав трелі,
Вдарив жайвір у тарелі,
Засвистів на дубі шпак.

Не змовкали, щебетали
По горбах і по ярах...
Птиці радісно вітали
Школярів у таборах.

ЧАЙКА
В чайки є своє гніздечко
Там, де лози та піски,

Звідти зовсім недалечко
До широкої ріки.

У кущах цвітуть ромашки.
Де-не-де блищить вода,

То рибинку,
То комашку
Носить чайка до гнізда.

Ось вона злетіла в небо
І кигиче до хлоп'ят:

— Ой, не треба,
Ой, не треба
Турбувати пташенят.

А пташата Чаєнята
Полякалися чудні,

Бо не знають, що хлоп'ята
Не зачеплять їх, ні-ні.

КУЛЬБАБКА
А кульбабка мала
Стріла літо край села
Не колись — допіру:
Жовту шапочку зняла,
Одягнула білу.

СТЕПОВІ ДЗВІНОЧКИ
У степу
За селом
Цілий день
Передзвін:
Бом- бом-бом,
Бом-бом-бом,
Дзень-дзелень,
Дзінь-дзілінь.

Там отару
Овець
Випаса Дід Панас.
Там трава,
І чебрець,
І роса,
Як алмаз.

Там дзвіночки
В ягнят,
Баранів
І ягниць
На вервечках
Дзвенять
Від зірниць
До зірниць.

І тому
За селом
Цілий день
Передзвін:
Бом-бом-бом,
Бом-бом-бом,
Дзень-дзелень,
Дзінь-дзілінь.










ХТО ВОНА?
Не вервечка і не стрічка,
Не мережка-ланцюжок...
Хто  ж  привів  мене  до річки
На піщаний бережок?

Я у човен стриб, як білка,
А от їй у човен зась,
Бо вона — стежинка тільки,
А я — хлопчик, я — Івась!

ОКУНЦІ-СТРИБУНЦІ
Окунці-
Стрибунці,
Чом такі стурбовані?
Опинились окунці
В лузі після повені.

А вода
Все спада,
У ковбанях булькає.
Там травичка молода,
А тут жабка кумкає.

Лиш протрях
В лузі шлях,
Ми чкурнули з ґаночка.
В мене сіточка в руках,
А в сестрички — баночка.

Окунці-
Стрибунці
Стануть новоселами,
Заблискочуть у ріці
Райдужними перами.

ОХ, ТОЙ МІСЯЦЬ-МОЛОДИК
Ох, той місяць-молодик —
Жартівник та й годі:
Тільки виглянув — і зник
Десь на небозводі.

А деркач — одразу в плач
Біля озеречка.
— Ой,— розбідкався  деркач,

Не знайду гніздечка.

Він додому біг та біг
Через луки пішки
І в кущах, немов на сміх,
Збився із доріжки.

Ох, той місяць-молодик,
Схожий на підкову,
Лиш почув пташиний крик.
Появився знову.

Усміхнувся крізь пітьму:
— Ей, деркаче, здрастуй! —

І прослав до ніг йому

Стежечку сріблясту.

ВОГНИК
Спить ріка, і риба спить
Десь на дні затоки,
Лиш на бакені блищить
Вогник одинокий.

Він то раптом спалахне,
Ніби ненароком,
То лукаво підморгне
Зеленавим оком.

Я, мовляв, не підведу
В темінь і в негоду,
Теплоходи проведу
На глибоку воду.

А як нічка промайне,
Наче птах, на крилах,
Вогник зблідне і засне
Нищечком на хвилях.



І НЕМАЄ ТУТ ЧУДЕС
Через луки, через броди,
Через росяні степи,
Мов гіганти-пішоходи
До села ідуть стовпи.

Йдуть рівненькими рядами
Повз оселі через гать,
А увечері вогнями
Всі віконця блискотять.

Оля плескає в долоні,
Зводить ручки догори,
Дума, зіроньки червоні
Позлітались у двори.

А для мене все це звичне  
І немає тут чудес,
Це ж бо лампи електричні,
А не зіроньки з небес.

КОЗУБОК КОЛОБОК
Красень Червень через ліс
По вузькій стежинці
В козубку суниці ніс
Липню на гостинці.

З лісу вийшов на горбок,
На пеньку вмостився.
А кругленький козубок,
Мов бабусин колобок,
Стриб і покотився.

Покотивсь, помчав з гори
По крутому схилу
Повз високі явори,
Повз вербу похилу.

Покотився через луг
Аж до оболоні,
Розсіваючи навкруг
Ягоди червоні.

ДИРКАВКА
У коника-стрибунця
Є диркавка з гребінця.
Він травинкою охоче
По зубцях її деркоче:
— Др-р-р, др-р-р, др-р-р…

ПІСЕНЬКА
У дворі, де клен дріма,
Ходить пісенька сама
Крадькома.

Як мелодія струмка,
І грайлива, і легка
Пісенька

Я мерщій у двір майну,
Пісню там наздожену
Чарівну.

То зникає десь вона,
То бринить біля вікна,
Як струна.

ВІТЕР
Вітер гасає весь день по степах.
Цвітом гречаним і житом пропах,
Там, за хатами, де скирти високі,
Тата цілує в обвітрені щоки.


ЛЮБИЙ ВІТРЕ-ВІТРОВІЮ
— Любий вітре-вітровію,—
Шелестить пшениця,—
Бачиш, я від спраги млію,
Дай води напиться.

Вітровій дмухнув щосили,
Стрепенувся птахом
І зненацька хмари сиві
Перейняв над шляхом.

А ті хмари буйногриві —
Хмари-водовози.
В них цілющі, гуркотливі
Причаїлись грози.

Ось метнулася по небу
Блискавка грайлива,
Вітер вщух,
І серед степу
Зашуміла злива.

ЛЬОДЯНИЦЯ
Із криниці-
Студениці;
Що під липами в яру.
Я водиці-
Льодяниці
У відерце наберу.
Дам напиться,
Освіжиться
Комбайнерам на току,
Їм водиця-
Льодяниця
В косовицю до смаку.


КАЖЕШ, МОРЯ В НАС НЕМА?
Підкрутив дідусь Кузьма
Вуса довгі й пишні:
— Кажеш, моря в нас нема?
Як же? А Пшеничне?

Ну, а Житнє як назвеш?
А Ячмінне море?
І Гречане море теж
Біле, неозоре.

Вийдеш, станеш на горбі
Літньою порою —
І вчувається тобі
Тихий шум прибою.

ПШЕНИЧЕНЬКА
— Чий то, чий то колос?
Дивувались люди.
То звелась пшениченька
Над шляхом польовим
Татові — по пояс,
Братові — по груди,
А мені — ой лишенько! —
Вище голови.

ВИНОГРАД
Виноград у літню пору
Від землі подерся вгору.
Спершу вибрався на лавку,
Потім вище — на підставку,
А з підставки — на калину,
А з калини — на драбину.
По драбині вгору, вгору —
На самісіньку комору.
А з комори та на хату
Кинув гілку вузлувату
І, спустившись трохи вниз.
Над моїм віконцем звис.
Над моїм віконцем звис,
Гроно в листячку затис
І шепоче: шу-шу-шу,
Виноградом пригощу.


До кращих набутків поета можна віднести вірш «Солов’ї». Це розповідь моряка про те, як шторм закидає на палубу корабля двох напівзамерзлих солов’їв. Емоційно наснажені, пройняті ліризмом рядки, де відчувається увага людей до окраси рідної землі — птахів, яких чекають пущі і гаї. Люди по черзі зігрівали «дві безпорадні грудочки малі» своїм диханням, годували крихтами хліба. Уважне ставлення, теплота людських сердець повернули сили солов’ям:

Та коли повіяло здаля
Пахощами рідної землі,
Ожили, майнули з корабля,
Щоб озватись піснею в гіллі.
Хоча б коротко слід спинитися на таких цікавих, самобутніх циклах поезій, як «Степові дзвіночки», «Хто гаптує вишиванки». До них увійшли вірші про особливості життя і поведінки звірів («Заячі клопоти», «Сліди», «Погоня», «Колобок») та птахів («Повзик», «Чайка», «Голуби»); ряд поезій розповідають про рослини («Пшениченька», «Шумлять хліба», «Кульбабка», «Степові дзвіночки»), про дерева («Потемніли крони сосон», «На узліссі», «Берізка»). Деякі з творів мають гумористичне забарвлення, пройняті лукавинкою («Їжакова обнова», «Колобок», «Маки на снігу», «Горіховий дощ»).
Твори обох циклів сприяють пізнанню дітьми навколишнього світу, привчають бути вдумливими, уважними, спостережливими, а головне — виховують почуття любові до природи, важливі риси бережливих, дбайливих її господарів.

Віталій Святовець, 1985 р.

Більшість віршів В. Скомаровського — це невимушені оповідки про ту чи іншу (в повному розумінні екстремальну подію), пригоду і обов’язково з несподіваною розв’язкою. Цікаво, наприклад, прочитати, як моряки врятували напівзамерзлих солов’їв, що заблукавши у пітьмі, прибилися на корабель («Солов’ї»). Люди по черзі зігрівали «дві безпорадні грудочки малі» своїм диханням, годували крихтами хліба. І сили повернулися до солов’їв.

Незвичайна подія відбулася в лісі («Погоня»). Там дуб захистив бідолашного зайчика від лисиці: скинув, наче з рукава, снігу на його сліди: спробуй тепер, лисице, заячу стежку віднайти! Справжня біда трапилася з окунцями: «опинились окунці в лузі після повені», а вода почала спадати («Окунці-стрибунці»). Проте біди не сталося — діти виловили окунців і кинули у Дніпро. Читаючи такі вірші, постійно ловиш себе на думці, що треба берегти все живе, любити й плекати красу довкола нас.

Новою, цікавою гранню творчості Вадима Скомаровського стали гумористичні, сатиричні поезії, мініатюри, шаржі. Про це свідчить нова збірка поета «Комп’ютер з характером», що вийшла друком у 2002 році.

Маргарита Більчук, 2006 р.

З-поміж віршованих книжок, що з’явилися останнім часом, увагу мою привернула збірка поезій Вадима Скомаровського «Джерело з Криничного яру», випущена видавництвом «Альтерпрес». Епіграфом автор узяв слова з народної мудрості: «Щасливий, хто ходить стежками свого дитинства». І хоч збірка адресована дітям молодшого та середнього шкільного віку, вірші про красу рідного краю, без сумніву, западуть у душу і дорослому читачеві.

Вадим Скомаровський давно знаний як дитячий письменник, чиї вірші увійшли до багатьох читанок і хрестоматій, отже — стали хрестоматійними. Крім того, він автор і поем, і сатирично-гумористичних творів. Цього разу бачимо поета в іпостасі тонкого пейзажного лірика... Пригадується, як зневажали й паплюжили пейзажні вірші за тих, минулих часів! Мовляв, чисте мистецтво, далеке від потреб трудового народу — так ніби народ уповноважував когось говорити від його імені про струни його серця. Нові часи, нова окриленість, тож знято табу з тем, що стосуються справді людського, найпотаємнішого. Бо краса землі, довкілля — невід’ємна частка нашої душі.

Збірка «Джерело з Криничного яру» складається з чотирьох розділів, власне кажучи — це пори року. В такій послідовності й гуртуються поезії: весна, літо, осінь, зима. Але це не просто описовість, не констатація явищ природи. Вірші В. Скомаровського, зігріті сердечністю, увібрали в себе те, що стосується кожного з нас, — наше ставлення до матері-землі, до її, здавалось би, інфантильних барв і щедрот.

Поставивши за мету показати, чи то ба — оспівати красу рідного краю, поет мимоволі може зіткнутися з банальщиною: адже дні і пори року нібито схожі між собою. Але ні! Кожен день, кожна пора несе в собі неповторну своєрідність. У цьому переконуєшся, читаючи збірку «Джерело з Криничного яру».

Для кожного конкретного явища — хурделиця то чи відлига, провесінь чи буяння садів — поет знаходить незаяложені, яскраві барви.

Він має зірке, спостережливе око; вірш його ніколи не стає автологічним — у ньому райдужно виграють метафори, порівняння, влучні епітети, і, зрештою, неабиякий політ фантазії. Поетична деталь, зорова конкретика роблять вірші напрочуд доступними нашому сприйманню. Вони — це голос самої землі, її багатогранних барв.

Лише той, хто воєдино злитий з чарами отчого краю, міг написати, скажімо, оці слова:

Косив траву і зупинився. Крапка.
Стою розгублений, притихлий,
сам не свій:
Підтята лезом крихітна
кульбабка
На мене дивиться докірливо
з-під вій.

Або:

Неначе кобза чарівна,
Дзвенить ріка під кручами.
Хтось поспіхом припнув човна
Під вишнями квітучими.
Торкнувся вітер верховіть,
Напнув гілки над хвилями.
Здалося: човен той стоїть
Під білими вітрилами.

Як бачимо, мова поета лірична, образна і — що важливо! — позбавлена описовості.

У жодному із віршів цієї збірки не стрічається «лобового» розв’язання теми. Навпаки — автор виписує малюнок свого вірша вдумливо й оригінально. І, як те мовлено, деталь — не самоціль! — відіграє вагому художню функцію.

Ось і в поезії «Ожеред» читаємо:

Косулі, розігрівшись на бігу,
В переліску спинилися гуртом,
І коло них на свіжому снігу
Сорока розписалася хвостом.

 Оці сорочині «розписи» вповні передають нам картину зими, говорять більше за будь-яке багатослів’я.

Не хочу вдаватися до школярства — говорити про композицію та рими. В. Скомаровський має впевнену і тверду поетичну руку. Свій багатолітній досвід поета він перелив у згадану збірку. Вірші його життєдайні, філігранно довершені, про що говорять у листах до редакції газети «Сільські вісті» вимогливі й допитливі читачі. А це авторитетна оцінка.

Я не помилково назвав читачів цієї газети: впродовж багатьох років Вадим Скомаровський, на початку кожного місяця, друкував і друкує свої вірші на шпальтах «Сільських вістей» — найпопулярнішої, з багатотисячним тиражем, газети в Україні.

І ось ці публікації зібрані воєдино в «Джерелі з Криничного яру».

Леонід Тендюк, 2007 р.

Зимовий луг. Копиці,
мов шоломи.
Воронячі і заячі сліди.
Холодне сонце кольору соломи
І чисте небо кольору слюди.

Сьогодні Вадим Скомаровський є чи не одним з найвідоміших українських пейзажних ліриків, якщо можна так висловитися. Адже упродовж останніх років щомісяця на сторінках найпопулярнішої української газети «Сільські вісті», що виходить разовим накладом у кілька сот тисяч примірників, друкуються його поетичні пейзажні етюди.

Сьогодні поет переживає нове піднесення. Своєю пейзажною лірикою останніх років автор засвідчує оригінальне бачення світу, тонке відчуття національних традицій української поезії. Читаєш рядки Скомаровського про нашу рідну природу і мимоволі уявляєш дорогі серцю краєвиди:

Маківка літа — липнева пора,
Пахощі цвіту, буяння трави,
Гамір чаїний над плесом Дніпра,
Там, де синіють в імлі острови,
Там, де блищить на поверхні води
Зітканий з піни м’який поясок,
Де чаєнят полохливі сліди
Густо мережать вологий пісок.

Образ у поезії майже ніколи не буває лише зримим. Він являє собою певний конгломерат усіх наших почуттів, усіх граней свідомості. Для прикладу наведу такі, на перший погляд, суто пейзажні рядки:

Здавалося б, звичайний краєвид:
Пшеничне поле, неба оксамит
А глянеш — і розчулишся умить,
І серце, наче жайвір, забринить.

Зверніть увагу, як природно, одним рядком автор передає кольори нашого національного прапора, а другим — висловлює синівське ставлення до української святині. Певен, що це художньо довершене видання є помітним набутком письменника. Недарма ж твори з нього були нещодавно відзначені літературно-мистецькою премією імені Івана Нечуя-Левицького 9.

Олександр Бакуменко, 2007 р.