Липа Іван Львович. Живі свідки (1903)

Червоний край неба догорає, а вже зі сходу летять на землю темні сумерки.

Великий, як море, став почорнів, затушувалися довгі тіні дерев, стихли в природі голоси, кожна рослина завмирає…

Усе загортається в темряву й засипає-Крякнув у небі чорний ворон, упав на верхів’я старого дуба та й занишк.

Ще вітри злегка подихають, ледве чутно тріпотять верхів’я старих верб, колихають голівками очерети над ставом.

Сонна трава шелестить: волочить своє важке тіло до дуба в дупло черепаха. Дряпає міцними кігтями могутнє коріння старого велетня…

— Легше! Не дряпай мого коріння — то кров, не коріння… то кров, не коріння…

— Все знаю… все знаю… Сливе я сама в сій крові не втопилась — малою була. Нагнали колись козаків скілька тисяч сюди.

Мов діти стояли покірні, бо ж зброю забрали в них, усіх роздягли наголо, усіх пов’язали докупи…

«Приймайте, схизматики, римськую віру! Вклонітеся папі святому, його необорному вічно престолу!»

Гукали ченці-єзуїти.

«Кляніться! Давайте присягу на вірність і ясновельможному крулю!»

Гукала озброєна шляхта.

«Нам легше померти усім, ніж віру свою потоптати й служити безладній Варшаві!»

Сказали козаки — усі безоружні.

«Так хай же дощенту загине весь рід сей проклятий!»

Гукали ченці-єзуїти; гукала озброєна шляхта.

І кров полилась неповинна…

Немов тих овець безоружних порізала шляхта всіх до одного.

Мов стиглі жнива під косою валились додолу вкраїнці.

Мов ліс молодий під сокирами падали трупи.

Річками текла отут кров. Жадібно пила тії соки сухая земля.

Я ледве втекла, трохи-трохи у крові не втопилась.

— Все бачив, все бачив! — шелестів дуб Тут підо мною, тут крові людської… тут крові, тут крові…

Чорний ворон з дуба:

— Край — кров!.. Кров — край!..

Я теж бенкетував отут іще молодим: лиш очі пив та кров… кров…

На Жовтих Водах був, під Берестечком жив, Полтава — теж мій край… край…

Колись було життя! Тут усе було в крові, земля пила ту кров… кров…

Тепер тут скрізь орють і добрий урожай дає козацька кров… кров…

— Все бачив, все бачив… Старий вже, старий я… Тут крові, тут крові…

Не ворон-віщун тепер кряче, а пугач пугиче.

Колись підо мною стояв тут козак із молодою. Вона з жалю умлівала, коріння моргала сльозами, а він так казав:

«Не судилось, моя вірна, нам з тобою у парі стати: лютий пан додержить слова — нас обох живцем іспалить…

Прощай, доле!.. Прощай, зоре!..

Серце рветься, душа плаче —

Як з тобою ся розлука — та ж смерть, та ж домовина…

Та піду в степи привольні, пошукаю щастя-долі, загартую своє серце!..

Тоді бурею наскочу з бурлацтвом-товариством, тоді громом пана вдарю, тебе, щастя, відіб’ю я, візьму силою страшною!…

— Візьми зараз із собою! За тобою — на край світу, за тобою — і в могилу!..

Темна нічка… Вони взялись за рученьки, подалися бур’янами та тернами.

А за ними пугач пугав…

Обгорнула землю нічна тиша, а став окутав чорний сум.

Ворон голодний настовбурчився, плакав без сліз. Холодна черепаха припала ниць до землі, а старий дуб тяжко замислився-Зійшла додолу тепла ніч. Заснув уже й вечірній вітрець. Загоряються одна по одній ясні зорі…

Більше їх, більше…

Ціле небо миготить, грає переливами, оглядає чорну землю своїми яскравими очима…

Черепаха спить у дуплі, ворон куняє на гілці, накрившись зеленим листям, сховавши стару голову під крило.

Усе вже заснуло.

Спить довго, міцно…

Спить і старий дуб —

Упала холодна роса на землю, туман прозорий ліг на став, повітря дихає прохолодою.

Біліє небо.

Зорі, небеснії очі, утомилися — блякнуть, марніють, погасають одна по одній.

Передрозсвітня мла огортає землю —

Спить старий дуб…

Крутими, сміливими заломами кинув угору своє товстелезне гілля, увесь потягся до неба, мовби здіймаючи руки до бога, благаючи світу, сонця праведного для грішної землі.

Тихо спить, не ворухнеться, не шелесне своїм зеленим покровом…

Над ставом із сірого туману встає, підіймається вгору велична постать Стрибога.

Зростає безсмертна тінь над сонною землею, розправляє по волі свої легкі крила…

Більшає… більшає —

Ось він коливається, мов прозорий туман, і ледве тремтять його білі крила в тихому повітрі.

Вище.. вище — і загорнувсь у хмару.

Оглянув звідти нещасну землю, зітхнув.

Від того зітхання народився перший передсвітанковий вітрець і полетів геть по необмежених мертвих степах.

Наскочив на старого дуба, похитнув його зелені листочки, збив з них перлисті сльози та й сховався у бір.

Старий спросоння ледве зашелестів листом — і знову спить…

У побілілому небі забриніла дзвінка пісня жайворонка. У темному ставі плеснулася риба.

Поранкова зоря загорялася — Розгорілася, розжеврілася, засвітила.

Зітхнув знову Стрибог із сірої хмари й новий дозорець полетів оглядати сонні села.

Раптово наскочив на дуба, ударив його з усієї сили по гілках, перескочив через став, захитав верби, очерети.

Старий ураз прокинувся, гнівно заскрипів, замахав гілками…

Простягає свої довгі руки в той бік, куди полетів Стрибожий онук, грозить йому, хоче зловити —

А вітер гуляє уже в густому борі, свистить по соснах, регочеться…

На краю світу червоним полум’ям загорається небо. З-за обрію виглядає край жовтогарячого сонця.

Темний став виринає з пітьми й по його золотистій воді падають чорні тіні старого велетня дуба.

Стрепенувся чорний ворон:

— Чи вмер на віки край… край?.. Чи вже не та тут кров… кров?.. Знявся з дуба та й полетів за вітром… Виповзла з дупла черепаха:

— Не знаю… не знаю-Обливається живою росою у чистій траві.

Сонечко пригріло зелені верхів’я; дуб ожив кожним своїм листочком —

Шумить молоде листя, скриплять старі гілки:

— Все бачив, все бачив… Старий уже, старий я — Бурі і громи я пережив, бурі і громи… Триста раз листя умирало моє — я знову в нове зодягався —

Та хай листя пропада — було б тільки коріння здорове — коріння здорове —

Сонце жадібно пило із землі холодну росу, а їй посилало тепло.

По цівках товстого стовбура побігли тривкі соки від білих, найтонших корінців аж до зеленого листя.

У повітрі почулися тихі, людські голоси. З-за кучерявих, сизих верб виплив човен. Тихо плескали весла. Човен ударився у берег.

Люди вийшли на землю і сховалися під накриття дуба.

— Отут ми розглянемо наші права, обміркуємо стан наш сучасний.

— Сучасний — сучасний — сучасний — Радісно шепотіли молоді листочки. — Старі права… Старі права — Скрипіли корячкуваті гілки.

— Тут підо мною, знов підо мною… Крові дай, крові!! Бурі і грому…

24.ІІ.1903

Іван Липа Близнята

Іван Липа

Близнята

Одна дуже вбога жінка народила двох синів близнят. Якось уночі, коли діти спали в колисці, вона задумалася над їх долею і зажурилася.
Жінка сиділа у тяжкій задумі, як раптом біля неї з'явилася людська тінь і запитала:
— Чого ти хочеш просити у Долі для своїх дітей?
Мати здригнулася... Глянула на тінь, що стояла непорушно, і промовила до неї:
— Це ти питаєш?
— Я?
— Хто ж ти?
— Я негайно виконую всі бажання.
— Я хочу, щоб вони жили краще від мене, — сказала мати. — Щоб не знали бідності й нужденного життя, щоб були щасливими.
— А ще чого хочеш?
— Щоб давали іншим те, чого вони не мають: сумним — радощі, заплаканим — сміх, скорботним — утіху, немічним — здоров'я, а всім разом — щастя.
— Чи хочеш, щоб твої сини принесли це сучасним людям чи прийдешнім поколінням?
— Навіщо дбати про прийдешніх людей? Нехай сучасним дадуть се! — відповіла мати, а потім подумала та й каже: — Дай одному щастя для сучасних, а другому — для майбутніх!
Тоді тінь перетворилася в жінку, і мати побачила, що перед нею стоїть сама Доля.
Доля вклала в душу одного хлопчика розуміння людських пристрастей і подарувала йому три яблучка: одне скляне, друге золоте, а третє цілком звичайне, таке, як ще в раю росло.
Другому синові доля вклала в душу глибоку допитливість і подарувала йому маленьку земну кулю з горами, морями і блакитним небом, засіяним зорями.
І сказала Доля:
— Завдяки цим подарункам твої діти стануть такими, як ти побажала.
Після цих слів Доля стала тінню і зникла.
Діти підростали. Перший змалечку був балакучим, веселим, допитливим, його завжди можна було бачити серед людей, бо він не любив самотності. Другий був мовчазним, спокійним, замисленим. Любив цілими днями сидіти на березі моря, милуватися далекими горами, купати погляд у небесній блакиті. Тихими літніми ночами він задивлявся на зорі. Обидва брати берегли свої дарунки як зіницю ока.
Коли хлопці виросли, то той, що був допитливим, помандрував по світу, а веселий збудував собі палату, та не просту, а таку, якої ще ніде на світі не було. Палата мала всього три кути. Стіни були з різних матеріалів: одна з каменю, друга з цегли, а третя з мармуру. На фронтоні вряд стояли великі фігури різних звірів і птахів. Вікон було багато, і всі вони були різними: одне було маленьке, друге велике, третє кругле, четверте п'ятикутне, одне широке і низьке, друге високе й вузьке, і кожне помальоване іншою фарбою. Та й стояли не вряд, а одне вище, друге нижче, в одному місці їх зібралося кілька, а там виглядало одне самотою. Палата мала високий шпиль, і на тому шпилі стояв витесаний з дерева чоловічок, що безперестанку день і ніч рухався: то кланявся на всі чотири сторони, то крутився на одній нозі, то танцював або кумедно перекидався, обертався, задирав ноги вгору, кидався головою вниз, вимахував руками, точнісінько, як та дитяча забавка — лялька, коли її потягнути за мотузочок, починає перекидатися.
Люди приходили до палати й не могли надивуватися з такого чуда. Цілий день стояла юрба — оглядали будівлю і весело реготали. Тут усе було дивовижно кумедне, смішливе, а особливо дерев'яний чоловічок, що безугавно вертівся і перекидався на шпилі. І як би не було сумно у людини на душі, а як прийде, подивиться на ту палату, так усе забуває і починає реготати. І всі, хто приходив до палати, були веселі, задоволені й немовби щасливі. Усі славили господаря. А як хто не був утішений з цього, то господар запрошував його до покоїв. Звідти вже ніхто не виходив сумним або розчарованим.
Там було на що подивитися! Жодна кімната не була подібна на іншу: одна — як гарбуз, друга — як дзвіниця, третя — як бублик, четверта — як огірок, п'ята — як барабан, шоста — як зірка, сьома — як печера, восьма — як барильце, дев'ята — як миска, десята — як комета, — словом, усіх і не перебереш. А щодо прикрас у покоях, так тут уже у всіх очі розбігалися: малюнки були на стелях, а фіранки пишалися на стінах; столи висіли на ланцюгах; замість ослонів та стільців — гойдалки; постелі лежали просто на підлогах. І все те було розкішне, із золота та срібла, з оксамиту й шовку. По кімнатах ходили собачки на задніх лапках, одягнені, як люди — в штанцях і чумарочках, а котики в спідничках і капелюшках танцювали на окремих столиках. Різні заморські мавпи, великі й маленькі, сиділи на вікнах і кожного перекривляли так, що можна було зі сміху вмерти. Були кімнати, засаджені деревами й квітами. Там літали і співали дивовижні пташки. Навіть були кімнати, заповнені водою, і в них плавали великі риби. Словом, було на що подивитися і чим потішитися.
Ще забув розповісти про слуг! Було їх тут багато. І коли господар або хто інший кликав слугу, то той не просто виходив до нього, а летів колесом, мов вітер, і враз ставав перед ним на рівні ноги і слухав. Потім кланявся і так само, як вихор, колесом вертався.
Слава про дивну палату пішла між людьми і докотилася аж до найвіддаленіших куточків держави. З усієї країни з'їжджалися люди, і кожного Божого дня натовпи цікавих стояли біля палати, оглядали її, сміялися і веселилися. Господар був до всіх ласкавим, радо вітав прибулих, сам усе показував і розповідав, весело сміявся і веселив інших. Усі були задоволені, поверталися додому з легкістю на душі.
Якщо господар зауважував, що натовп зменшується, то додавав до палати щось нове, а сам ішов на базари, на ярмарки і скрізь розповідав про свою чудову споруду й запрошував оглянути її. І знову людей прибувало, і знову всі сміялися та веселилися. Ціла країна мала втіху — всі були завжди веселими, раділи і сміялися.
Та це ще не все. Найдивнішим дивом у тій палаті були три кімнати, куди входили тільки ті, які нічим не могли втішитися, ніколи не сміялися й не раділи. У кожній кімнаті на золотому ланцюжку висіло яблучко. Більше там не було нічого. В одній кімнаті яблучко було скляне, в другій — золоте, а в третій — звичайне, таке самісіньке, як росло в раю. У ті кімнати господар водив тільки тих сумних та тужливих, що не знаходили для себе втіхи у всій палаті. Він вів їх сюди і лукаво посміхався, бо не було ще випадку, щоб хтось із них, глянувши хоч на одне яблучко, не очманів і не вийшов з палати без міри веселий і задоволений.
Тут бували наймудріші люди: міністри, посли, генерали, урядовці, судді... Хто тільки не гляне на скляне яблучко, одразу всі його сумні думки розвіюються, і він веселішає. Хоч яким буде мовчазним і стриманим, одразу стає говірким, а все, що має на умі, то вже на язиці. Найобережніший одразу стає відважним, саме море йому по коліна! Бувало, що скляне яблучко не міняло людину, тоді господар показував йому золоте. Хто подивиться на золоте яблучко, відразу усі його бажання здійснюються: хоче мати палату — уже її має, хоче сади чудові — прошу! Хоче коней прудких — є і коні!
Дуже рідко, але бували й такі, що нічого не бажали. Тоді господар віз їх у третю кімнату, де висіло звичайне яблучко, таке ж, як росло в раю. Воно мало чари непереможні: хто лиш на нього гляне, так одурманюється, що забуває про все на світі. Той запах був надзвичайно приємний, мов солодкі чари, і принадний, як східні раї.
Так усі люди в країні знаходили собі радощі, утіхи й повне задоволення. Всі приходили в палату, були щасливі й жили так весело й безжурно, що не помітили, як зістарилися.
А тим часом сусідній цар крок за кроком захоплював їхню землю, а як заволодів усією країною — спалив чудернацьку палату й порозкидав чарівні яблучка. Господар палати помер з горя, і тоді люди зрозуміли, що вони опинилися у тяжкій неволі. Це сталося тому, що, насолоджуючись власним життям, вони зовсім перестали думати і дбати про свою державу. Тепер їхні землі, сади й будинки належали чужому цареві та його людям, а вони всі стали рабами. Щастя батьків несло за собою нещастя дітям.
Менший брат мандрував по світу. Глибоко в його душі була закладена допитливість. Він хотів знати все на світі, усе зрозуміти — як світ білий побудований, для чого в ньому живуть люди, чому горить сонце і світять зорі, чому люди так різняться між собою: одні малі — інші великі, одні дурні — інші розумні, одні вродливі — інші негарні, одні моторні — інші мляві, одні чесні — інші злодійкуваті, одні бідні — інші заможні. Він ходив по світу і до всього приглядався, хотів зрозуміти. Бачив царства великі та вільні, бачив невільницькі країни, бачив моря, океани й захмарені гори. І чим довше мандрував, тим краще пізнавав людське життя і з більшою цікавістю йшов усе вперед і вперед. Так обійшов довкола всю землю й вернувся в рідну країну. На той час він був уже сивим дідом. Побачив свій поневолений народ і чужинців, що панували на його землі. Проходячи країною, бачив поруйнованими колись пишні міста, зубожілими колись багаті села, завмерлою колись кипучу життям країну. А в одному селі почув, як старий дід розповідав своєму внукові казочку:
— Десь далеко захований такий барабан, що коли у нього бити, то вискакують озброєні козаки. Скільки разів вдарити, стільки й козаків буде. Є млинок, який треба лиш покрутити, то зараз же буде те, чого тобі бракує: бідному — багатство, дурному — розум, нещасному — щастя, поганому — врода, слабому — здоров'я, сліпому — зір, глухому — слух, німому — мова. А ще є така шабля, як візьмеш її у руки, то вже нікого і нічого не будеш боятися. Хто знайде ті речі, той визволиться з неволі й врятує весь народ. Знайти їх може лише той, хто має у своїх руках маленьку роблену земну кулю.
— А як же він відшукає ті речі? — запитав онук.
— Коли буде мати, — каже дідо, — двох чорних, що літають-оглядають, двох сірих, що гризуть-шукають, і двох рудих, що нюшать-приносять, тоді все здобуде.
От другий брат і подумав: «Для дітей казка — забавка, а для мудрого — загадка. Треба її розгадати».
І розгадав, бо він був мудрий, і надумав таке: дістав двох голісіньких воронят, двох малих сірих щурів і двох собак. Вигодував їх, приручив, навчив розуміти людську мову й сам навчився їх мови. Коли вони виросли, то щодня і посилав двох воронів на схід і на захід.
Повернувся мудрий брат на свою батьківщину й побачив руїни палати, а від людей почув розповідь про їхні колишні веселі часи. Він зрозумів, що безжурне життя стало причиною поневолення його народу. Однак мудрий брат знав, що все змінюється і після сліз повинен бути сміх, після суму — радощі, після бідності — багатство, після нещастя — щастя, після зими — весна, після рабства — воля. Вирішив, що все зробить для того, щоб повернути волю своєму народові, й чекав слушного часу. Ворони щодня поверталися, й розповідали йому, що діється на білому світі, тож він знав усе. Одного разу повернувся ворон із заходу і повідомив:
— У Британському царстві є млинок, що дає кожному те, що йому бракує.
Мудрий брат відправив туди щурів. Ті побігли у Британське царство, прогризли діри в усіх будинках, повернулися й доповіли:
— Той млинок є у британського короля, він тримає його у себе й нікому навіть у руки не дає.
Мудрий брат наказав собакам негайно бігти у Британське царство і принести млинок. Собаки побігли, а ворон летів попереду і показував дорогу. Коли опинилися під вікном палати британського володаря, один пес гавкнув, та так голосно; що король налякався і випустив з рук млинок. Другий ярчук ускочив і на льоту підхопив млинок. Обидва щасливо повернулися до свого пана. Мудрий брат похвалив їх і забрав чарівний млинок.
Наступного дня прилетів ворон зі сходу і приніс таку новину:
— У Китайському царстві є барабан, що як у нього бити, то вискакують озброєні козаки.
Щури побігли у Китайське царство, прогризли діри у всіх будинках, повернулися й доповіли:
— Чарівний барабан є в одного мандарина. Багато було охочих вкрасти його, та всі загинули, бо він охороняється барабанником, який у небезпечний час ударами викликає козаків. Козаки вбивають сміливців, і барабанник повертає барабан мандарину. Тепер усі бояться підступити до барабана.
Послав мудрий брат собак. Вони бігли, а ворон летів попереду — дорогу показував. Як тільки вони вскочили в покої китайського мандарина, один собака вкусив барабанника, а другий вхопив барабан, і вони щасливо повернулися до свого пана. Той похвалив їх і забрав чарівний барабан.
Минув час. Якось посеред океану над білим каменем зустрілися два ворони. Коли вони повернулися до свого пана, то розповіли йому таку новину:
— Посеред океану на білому камені лежить шабля. Вона має таку силу, що як візьмеш її у руки, то вже нікого й нічого не будеш боятися. Але це дуже далеко.
Послав мудрий брат щурів. Щури добігли до океану і повернулися — бояться. Послав він собак. Ті кинулися у воду, пропливли трохи і повернулися — бояться.
— Туди, — кажуть, — і кораблі не пливуть, і хмари не ходять. Тоді мудрий брат сам пішов. Узяв черпак і заходився переливати воду з океану на берег. Побачив це океанський цар, виплив і здивовано питає:
— Навіщо ти се робиш, чоловіче?
— Хочу всю воду вичерпати й дійти до середини океану, де на білому камені лежить шабля, що проти всіх і всього відвагу дає, — спокійно відповів мудрий брат.
Ще більше здивувався океанський цар і знову запитує:
— Знаю я, що ти дуже цікавий і що не відступиш від свого. Ось тобі човник з вітрилом. Мої вітри донесуть тебе до того каменя.
Мудрий брат подякував, скочив у човник, нап'яв вітрило і океанські вітри донесли його аж до білого каменя. Там він прип'яв чарівну шаблю, повернувся до своїх вірних слуг і промовив:
— Настав час визволяти рідний край.
Поставив мудрий брат чарівний млинок на найвищому шпилі й дивиться: вітер дме, млинок крутить. Нараз все змінилося: сліпі стали зрячими, глухі стали чути, німі заговорили, погані стали вродливими, бідні — багатими, нещасні — щасливими, а дурні — розумними. Усі підвели голови й побачили, що в країні панують чужинці, користуючись їхніми багатствами, вольностями і ними самими. Кинулися усі до зброї, щоб вигнати ворогів, та немає чим. Чужинецький цар замкнувся зі своїм військом у великій фортеці й звідти, маючи зброю, керує країною. Тоді мудрий брат ударив у барабан і наказав першому козакові, що звідти вискочив:
— Бий тривогу, а те військо, що з'явиться, веди проти царя і його слуг, що сховалися у великій фортеці.
Віддав наказ, а сам дивиться. Почали з'являтися полки за полками: і кінні, і піші. Усі йдуть до фортеці, оточують її і під невпинні звуки барабанної тривоги входять у сади, що довкола мурів. Коли військо зайняло сади, все раптом стихло. Замовк барабан, не чути шуму битви. Почекав мудрий брат день, почекав другий, на третій посилає своїх вірних слуг у розвідку. Вони облітали, повернулися і розповідають:
— З яблуні твого брата виросли три яблуневі сади: один скляний, другий золотий, третій звичайний, такий, як був у раю. Густі та дрімучі ті сади.
Щури побігли, прогризли діри в гущавині, повернулися та й кажуть:
— Сидить твоє військо у тих садах: у скляному пустує, у золотому мріє, у райському спочиває.
Собаки побігли, принесли чарівний барабан і кажуть:
— Якщо сам не виведеш своє військо з тих садів, то воно звідти самохідь не вийде.
Узяв мудрий брат барабан, вийняв із піхов чарівну шаблю, сховав за пазуху зроблену земну кулю і пішов. Іде через скляний сад. Раптом без причини захотілося йому співати й сміятися, та він рубонув шаблею направо й наліво, порубав, викорчував сад і пішов далі. Проходить через золотий сад, захотілося йому мріяти й химерити без причини, та він рубонув шаблею направо й наліво, порубав, викорчував сад і пішов далі.
А в третьому саду запаморочили його солодкі пахощі. Він сів під пишним деревом, смакуючи райські овочі, довкола нього все заснуло, і він теж задрімав, забувши про свою шаблю й барабан і про те, куди йде. Спить, і сниться йому сон: що говорить до нього його маленька Земля, подарована Долею, а в тій Землі гори, вкриті хмарками, шумлять моря, а в озерах віддзеркалюються срібні зорі. І каже Земля:
— Побував ти у всіх країнах і пізнав усі народи. То чи щастя людей у мізерних забавах і пристрасних задоволеннях? Встань, збуди своє військо, бо вороги, що засіли у фортеці, знову готуються, щоб накласти кайдани на цілу країну.
Прокинувся мудрий брат, вирубав, викорчував шаблею сад, що одурманив його, а тоді ударив у барабан, та так гучно, що все військо прокинулося від мрій і пустощів і рушило в наступ на фортецю. Відібрали зброю і клейноди, а чужинців порубали.
Коли ж мудрий брат вийшов привітати військо і щасливий народ з перемогою, усі побачили, як він змінився за останню ніч. Замість сивини — золоті кучері, замість похиленої старечої постаті — прекрасний юнак. І став народ вільним на віки вічні!

Іван ЛИПА БРЕХАЙЛО ТА ПОМАГАЙЛО

Іван ЛИПА
БРЕХАЙЛО ТА ПОМАГАЙЛО

Iде селом Брехайло, іде, підскакує, сюди й туди позирає, де б кращу роботу собі знайти. А робота його не легка: щоб за спасибі можна було поїсти, попити та ще й збрехати. Коли зирк - жінки редьку ріжуть. Воно як тут і було.
Шур, шур - наблизився близесенько, вершу роззявило, губами заплямкало, очима заблимало, носом засопіло та й почало так:
- А чи немає, люди добрі, чого-небудь у вас попоїсти? От уже три дні, як нічогісінько не їв.
- Зараз дали йому з'їсти, що Господь послав.
Брехайло як наївся, то й нумо так:
- А що се ви робите?
- Як бачите, редьку ріжемо, - відповіли йому жінки.
- Е-е-е! Так отеє у вас така редька? Хіба ж се редька? Чорт зна що, а не редька! Плюнути та розтерти! От у нас в Москві -от так редька! Треба дрючка підкладати, кіньми з землі вивертати. От то так редька! То вже справжня редька!
Почули таке жінки, та й зареготали, а далі на таку нахабну брехню і розгнівалися, бо всяку брехню вважали за велике злочинство, тож тут же Брехайла зв'язали і в холодну посадили.
- От тобі, - кажуть, - московська редька! Сиди ж тут! Посидиш, і брехати покинеш!
Тільки впоралися з ним, коли суне Помагайло. Побачили жінки чужого чоловіка й кажуть собі:
- А давай от у цього москаля запитаємо, чи правда воно, чи брехня з тієї нісенітниці московської?
Питають:
- А звідкіля, чоловіче. Бог несе? Московський!
- А чи росте у вас, у Москві, така й така велика редька?
- Ой, люди добрі, - ледве каже Помагайло, - я й балакати не можу й тільки-тільки на ногах держуся, бо ось третій день, як і крихітки хліба не було у мене в роті.
Зараз його нагодували, а тоді Помагайло й каже:
- А, хазяюшки, сказати вам по правді, цього не скажу, бо того діла не знаю. А от як колись я йшов по Москві, так бачив своїми очима - бодай мені повилазили, коли брешу - бачив, як семеро чоловік плавало по річці на одному редьквяному листі.
- Дивно, дивно, - кажуть жінки. -Ще й божиться, ще й заприсягається. Мабуть, правда, що по чужих краях дива ще не перевелися. Коли так, то треба відпустити того. Порадились от так, згодилися й сказали відпустити.
Вийшли разом Брехайло та Помагайло за царину, обнялися собі, як рідні брати, і пішли, веселенько співаючи до села. Брехайло пішов попереду, а Помагайло залишився трішки відпочити. Іде Брехайло селом, орлом дивиться. Зирк-зирк - бачить, жінки капусту ріжуть. Скорчилось, зморщилось та й підбігає:
- А чи не дасте, люди добрі, чого попоїсти? П'ятий день вже, як нічого не їв.
- От бідолаха, - кажуть жінки, - так, мабуть, їсти хоче, що й "добрий день. Боже поможи" забув сказати. Треба чоловіка нагодувати!
Зараз же дали йому їсти й пити. Як же наївся й напився Брехайло, то й нумо знов:
- А що це ви робите?
- Капусту ріжемо, як бачите, -відповіли жінки.
- Капусту?! Та хіба ж це капуста? Тьфу на неї та й годі! Отже ж якби не бачив, що ріжете, то й не повірив би, що це капуста. От у нас, у Москві, так там цибуля та й та більша. А вже що капуста, то одно слово капуста: сім тисяч москалів, коли хочете, однією головкою наїдаються, аж качаються.
І тут не повірили й образилися такою несусвітньою, ніколи в них не чуваною брехнею. За таке злочинство посадили Брехайла в холодну. Зараз же після цього йде, ледве чвалаючи, Помагайло рятувати свого товариша. Жінки й питають його:
- А відкіля, чоловіче. Бог несе?
- Московський!
- О, це добре! А скажіть, будьте ласкаві, чи буває у вас у Москві така то й от така капуста?
- Е, люди добрі! Ви б наперед голодному чоловікові дали чого-небудь попоїсти! Наївся Помагайло та й каже:
- Ну, хазяюшки, я про таке не чув і такого не бачив. То, мабуть, брехня. А ось де правда, так правда. Коли брешу, подумаєте, то нехай мені язик усохне. Як ішов я по Москві, так бачив, що сім хат одним капустяним листом укриті. Се так свята правдонька.
Здивувалися жінки, подивилися одна на одну, пойняли й тут віри, бо ж чоловік божиться, заприсягається. Треба, кажуть, того відпустити, коли так. Відпустили. Пішли собі далі, обнявшися, Брехайло з Помагайлом.
Прийшли знов до іншого села. Помагайло, як і треба, лишився відпочити, а Брехайло пішов у село. Глянув сюди-туди, навколо. Бачить люди церкву будують. Підходить і навіть "Боже поможи" не каже, а просто:
- А чи немає, люди добрі, чого-небудь у вас попоїсти? Ось уже тиждень минає, як і крихітки в роті не було.
Зараз же дали йому їсти й пити. Як наївся Брехайло, то так собі веселенько почав:
- А що це ви будуєте?
- Церкву Богу, - кажуть люди.
- Тю-тю-тю! Так оце у вас така церква буде?! Ай-ай-ай! От так церква! Сором, та й годі! А я думав, що це хлівець на свині. От у нас у Москві, от там церкви! Справжні церкви! Такі церкви, що як кури повилазять на хрест, то аж з неба зірки видзьобують. От то так церкви!
Се вже він верзе, чорт його батька зна що, та ще й не кривиться. Так не можна: таку зневагу та нісенітницю вигадувати. Поки суд та діло, закувати його в колодку та й держати в холодній.
Так і зробили. Тільки що впоралися з ним, коли ось лізе й Помагайло. Побачили люди чужого чоловіка й питають у його:
- А звідкіля, чоловіче?
- Московський!
А чи єсть у вас, у Москві, такі й отакі церкви, як ми чули?
- Хіба ж я можу все докладно розказати, коли вже тиждень минув, як я й шматка хліба не бачив. Такий скрізь тут у вас лихий народ.
Зараз нагодували його, чим Бог дав, а тоді Помагайло каже:
- Ні, ребята, я сього діла не знаю. А ось як ішов я по Москві одного разу, то бодай мені руки й ноги відсохли, коли брешу, бачив, як півень тягав у зубах півмісяця. Я погнався за ним, щоб одняти. Думка, бачите, була у мене, що тоді не треба було б світла купувати. Тільки він, клятий, знявся з землі та й полетів аж на небо й сів собі на другій половині місяця. От се так правда, бо сам бачив.
- Ну, се вже й ти брешеш, - кажуть українці. - Беріть, дядьки, й сього!
Помагайло став репетувати та від них подався до начальства, а люди за ним. Як почуло московське начальство, то аж за боки взялося: так регочеться, так регочеться, а далі й каже:
- Ну й ловко ж дурять наші хахлів! -а тоді знову до українців:
- Ну, сих не смійте чіпати, як хто і зачепить, то велике лихо тому буде. Зараз же випустіть обох!
Почухали, почухали люди потилиці, але що ж поробиш? Звісно, начальство: супроти нього й закону немає, що хоче, те й робить. Мусили випустити обох.
Тоді Брехайло з Помагайлом засміялися, обнялися собі любенько та й помандрували до другого села... От так і досі вони ходять по нашій великій Україні та, нічого не роблячи, брехнею своєю і ситі, й обуті, ще й гроші по кишенях бряжчать, і начальство їх любить і заступається раз-у-раз за них, а наші українці тільки потилиці чухають та й годі.
Чи не траплялися вони й вам, люди добрі? Ой, кому вони тільки не траплялися, любі земляченьки!

Козел. Ушинский Константин Дмитриевич

Идёт козёл мохнатый, идёт бородатый, рожищами помахивает, бородищей потряхивает, копытками постукивает; идёт, блеет, коз и козляток зовёт. А козочки с козлятками в сад ушли, травку щиплют, кору гложут, молодые прищепы портят, молочко деткам копят; а козлятки, малые ребятки, молочка насосались, на забор взобрались, рожками передрались.
Погодите, ужо придёт бородатый хозяин — всем вам порядок даст!

Два козлика. Ушинский Константин Дмитрие

Два упрямые козлика встретились однажды на узком бревне, переброшенном через ручей. Обоим разом перейти ручей было невозможно; приходилось которому-нибудь воротиться назад, дать другому дорогу и обождать.

– Уступи мне дорогу, – сказал один.

– Вот ещё! Поди-ка ты, какой важный барин, – отвечал другой, – пяться назад, я первый взошёл на мост.

– Нет, брат, я гораздо постарше тебя годами, и мне уступить молокососу! Ни за что!

Тут оба, долго не думавши, столкнулись крепкими лбами, сцепились рогами и, упираясь тоненькими ножками в колоду, стали драться. Но колода была мокра: оба упрямца поскользнулись и полетели прямо в воду.

КОНЕЦ

Гусак і журавель. Ушинський К.

Гусак і журавель. Ушинський К. Поділитись з друзями: ISBN: 978-966-10-3617-7; Штрих-код: 004314; 2014 рік; 32 сторінки. Серія книг: «Читання — це справді цікаво!». Видавництво Богдан

Плаває гусак по ставку і голосно розмовляє сам з собою:- Який я, право, дивовижний птах! І ходжу я по землі, і плаваю по воді, і літаю по повітрю: немає іншої такої птиці на світі! Я всім птахам цар! Підслухав гусака журавель і каже йому:- Дурний ти птах, гусак! Ну, чи можеш ти плавати, як щука, бігати, як олень, або літати, як орел? Краще знати щось одне, та добре, ніж все, та погано. КІНЕЦЬ

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ЯБЛУНЬКИ (К. Ушинський)

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ЯБЛУНЬКИ                                                                                                       (К. Ушинський)

Росла у лісі дика яблунька; восени впало з неї кисле яблуко. Пташки подзьобали яблуко, поклювали і зернятка. Одне тільки зернятко сховалося.                                                                                     

Зиму пролежало зернятко під снігом, а навесні, кили сонце пригріло землю, стала зернинка проростати: пустила вниз корінець, а вгору вигнала два зелені листочки.                      

З – поміж листочків вибігло стебельце з брунькою, а із бруньки, вгорі, вийшли листочки.                                                                                                                                              Брунька за брунькою, листочок за листочком,  гілочка за гілочкою – і років за п'ять  гарненька яблунька стояла на тому місці, де впало колись зернятко.                                

Прийшов у ліс садівник із заступом, побачив яблуньку й каже:    

  – Ось гарне деревце, мені воно стане у пригоді.                          

Затремтіла яблунька,  коли садівник став її викопувати, і думає:       

– Пропала  я зовсім!                                                                                 

Але садівник викопав яблуньку обережно, корінців не пошкодив, переніс її у садок і посадив у добру землю.                                                                  

Залишилася яблунька у садку. «Мабуть, я не звичне дерево, - думає вона, - коли мене з лісу у садок перенесли»…    

  На другий рік прийшов садівник з кривим  ножем і став яблуньку різати. Затремтіла яблунька й думає : «Ну, тепер вже я зовсім загинула!»

Зрізав садівник всю зелену верхівку деревця, залишив один пеньок, у розколину вставив садівник молодий паросток від садової яблуні; змастив рану замазкою і пішов геть.                                       

П'є гілочка соки міцної яблуньки і зростає швиденько :брунька за брунькою, листочок за листочком,  гілочка за гілочкою – і років за три зацвіла рожевими квітами .               

Облетіли біло – рожеві пелюстки, і на їх місці з'явилася  зав'язь, а до осені  поспіли яблука та не кислі, а солодкі і смачні.