30 вересня — Всеукраїнський день бібліотек

30 вересня — Всеукраїнський день бібліотек

Цей день відзначається згідно з Указом Президента України № 471/98 від 14 травня 1998 р. Він має на меті привернути увагу до ролі бібліотек у житті кожної країни, їхнього важливого внеску у збереження надбань культури, знань і традицій для прийдешніх поколінь.

Розкажіть дітям про роль книги у передачі знань та досвіду людства, її історію, порівняйте книги у минулому із сучасними, приверніть увагу малят до бібліотек, їхньої ролі у житті суспільства, кожного з нас, покажіть їх розмаїття та навчіть ними користуватися.

Робота з дітьми впродовж дня

• Бесіда “Як книга з’являється на світ” (за сюжетною картиною до журналу “Джміль” 2016, № 2 та е-додатком до статті).
• Гра “Без чого книги не буває?”: діти визначають характерні ознаки книги.
• Гра “Чи всі книги можна потримати в руках?”: діти пригадують, якими бувають книги, зокрема сучасні.
• Діалог-дослідження “Як і де книги зберігають?”.
• Гра “Добираємо книжки для власної бібліотеки”: малята із запропонованих книжок вибирають ті, які їм подобаються, створюють власну бібліотеку.
• Гра-класифікація “Як зробити бібліотеки зручними?”: діти упорядковують надані педагогом книжки, пропонують різні способи класифікації, розглядають переваги і недоліки кожного способу, вибирають найзручніший.
• Сюжетна гра “Подорож до бібліотеки”.
• Читання оповідання “Слоник-стрибунець” (див. “Джміль”, 2016, № 2 та е-додаток до публікації): діти або педагог читають твір, додумують і добирають слова за картинками.
• Образотворча діяльність “Намалюй оповідання”: діти малюють сюжети своїх оповідань, потім обмінюються малюнками і розповідають за картинками оповідання своїх товаришів, потім слухають розповіді авторів; педагог разом з дітьми влаштовують бібліотеку дитячих творів для батьків.

 Джерело: http://jmil.com.ua/etc/holidays_september#library

Ліна Костенко. Вірші

Костенко Ліна

Бузиновий цар

Дитячі віршики Ліни Костенко: "Телеграма-блискавка", "Чародійне слово", "Польові дзвіночки", "Бабуся-Ягуся", "Сунички", "Соловейко застудився", "Горобець із білою бородою", "Здивовані квіти", "Вже брами замикає осінь", "Дід Ревило", "Осінні хмари, сірі, як слони", "Ліс на світанку", "Білочка восени", "Мурашки думають про зиму", "Березовий листочок", "Баба Віхола", "Заячий карнавал", "Зимові горобці", "Синички на снігу", "Пряля", "Місяць уповні", "Вербові сережки", "Перший пароплав", "Веселий дощ", "Зелені дзьобики бруньок", "Берізки по коліна у воді", "Перекинута шпаківня", "Бузиновий цар"

 buzynovyj-tsar-16042010.djvu (3,61 Mb)

Вороний Микола. Зорі-очі. Зоряне небо. Краса!

 Зорі-очі 

Зорі-очі, очі-зорі
Тут і там.
Тут зорять — до дна прозорі,
Там зорять — як іскри в морі...
Зорі-очі, очі-зорі,
Я співаю вам!

Хай не криють хмари темні,
Зорі, вас,
Бо мені і так таємні
Ви — земні і ви — надземні...
Хай не криють хмари темні
Вас у пізній час.

Сяйте, зорі! Сяйте, чисті!
Лийте світ!
Бризки сійте променисті,
В душу війте сни барвисті...
Сяйте, зорі, сяйте, чисті!
Сипте огнецвіт!

Очі-зорі, зорі-очі
Тут і там.
Тут жагучі, тут дівочі;
Там блискучі, там урочі...
Очі-зорі, зорі-очі,
Я співаю вам!

1912

Зоряне небо 

Пеститься місячний промінь,
Лиже холодний сніг;
Чорною плямою комин
На білий килим ліг.

Сумно в німому просторі
Віє нудьга крилом.
Хмуряться сплакані зорі,
Співаючи псалом.

Вії стуляє знемога,
Нижуться перли сліз,
Мріє Чумацька Дорога,
Волосожар і Віз...

Вслуханий в тишу величну,
Чую: десь кулемет
Крає музику сферичну
Розгойданих планет.

1907

Краса! 

Мій друже! Я Красу люблю,
І з кожної хвилини
Собі ілюзію роблю,
Бо в тій хвилинності ловлю
Я щастя одробини.

Що є життя? Коротка мить.
Яке його надбання?
Красою душу напоїть
І, не вагаючись, прожить
Хвилину раювання.

Краса! На світі цім Краса —
Натхненна чарівниця,
Що відкриває небеса,
Вершить найбільші чудеса,
Мов казкова цариця.

Її я славлю, і хвалю,
І кожну їй хвилину
Готов оддати без жалю.
Мій друже, я Красу люблю...
Як рідну Україну!

1912

Вороний Микола. Євшан-зілля

Євшан-зілля 

Да луче есть на своей земли костю лечи
ине ли на чюже славну быти.
Лiтопис, за Iпатським списком

В давнiх лiтописях наших
Єсть одно оповiдання,
Що зворушує у серцi
Найсвятiшi почування.

Не блищить воно красою
Слiв гучних i мальовничих,
Не вихвалює героїв
Та їх вчинків войовничих.

Нi, про інше щось говорить
Те старе оповiдання…
Мiж рядками слiв таїться
В нiм якесь пророкування.

I воно живить надiю,
Певну вiру в iдеали
Тiм, котрi вже край свiй рiдний
Зацурали, занедбали…

———

Жив у Києвi в неволi
Ханський син, малий хлопчина,
Половецького б то хана
Найулюблена дитина.

Мономах, князь Володимир,
Взяв його пiд час походу
3 ясирем в полон i потiм
При собi лишив за вроду.

Оточив його почотом
І розкошами догiдно —
І жилось тому хлоп’ятi
І безпечно, i вигiдно.

Час минав, і став помалу
Рiдний степ вiн забувати,
Край чужий, чужi звичаї
Як за рiднi, уважати.

Та не так жилося хану
Без коханої дитини.
Тяжко вiку доживати
Пiд вагою самотини.

Зажурився, засмутився...
В день не їсть, а серед ночi
Плаче бiдний та зiтхає,
Сну не знають його очi.

Нi вiд кого вiн не має
Нi утiхи, нi поради.
Свiт увесь йому здається
Без краси i без принади.

Кличе вiн гудця до себе
I таку держить промову,
Що мов кров’ю з його серця
Слово точиться по слову.

«Слухай, старче, ти шугаєш
Ясним соколом у хмарах,
Сiрим вовком в полi скачеш,
Розумiєшся на чарах.

Божий дар ти маєш з неба
Людям долю вiщувати,
Словом, пiснею своєю
Всiх до себе привертати.

Ти пiди у землю руську,
Ворогiв наших країну —
Вiдшукай там мого сина,
Мою любую дитину.

Розкажи, як побиваюсь
Я за ним i днi i ночi,
Як давно вже виглядають
Його звiдтiль мої очi.

Заспiвай ти йому пiсню
Нашу, рiдну, половецьку,
Про життя привiльне наше,
Нашу вдачу молодецьку.

А як все те не поможе,
Дай йому євшану-зiлля,
Щоб, понюхавши, згадав вiн
Степу рiдного привiлля!»

I пiшов гудець в дорогу,
Йде вiн три днi i три ночi,
На четвертий день приходить
В мiсто Київ опiвночi.

Крадькома пройшов, мов злодiй,
Вiн до сина свого пана
I почав казати стиха
Мову зрадженого хана.

Улещає, намовляє…
Та слова його хлопчину
Не вражають, бо забув вже
Вiн i батька, i родину.

І гудець по струнах вдарив!
Наче вiтер у негоду,
Загула невпинна пiсня —
Пiсня вiльного народу:

Про славетнiї подiї —
Тi подiї половецькi,
Про лицарськiї походи —
Тi походи молодецькi!

Мов скажена хуртовина,
Мов страшнi Перуна громи,
Так ревли-стогнали струни
I той спiв гудця-сiроми!

Але ось вже затихає
Бренькiт дужий, акордовий
I замiсто його чути
Спiв народний, колисковий.

То гудець спiває тихо
Пiсню тую, що спiвала
Мати синовi свойому,
Як маленьким колисала.

Наче лагiдна молитва,
Журно пiсня та лунає.
Ось її акорд останнiй
В пiтьмi ночi потопає...

Aле спiв цей нiжний, любий,
Анi перший — сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце;
Вiн сидить нiмий, байдужий.

I схилилася стареча
Голова гудця на груди —
Там, де пустка замiсть серця,
Порятунку вже не буде!..

Але нi! Ще є надiя
Тут, на грудях, в сповиточку!
I тремтячими руками
Розриває вiн сорочку

I з грудей своїх знiмає
Той євшан, чарiвне зiлля,
I понюхать юнаковi
Подає оте бадилля.

Що це враз з юнаком сталось?
Твар поблідла у небоги,
Затремтiв, очима блиснув
I зiрвавсь на рiвнi ноги.

Рiдний степ — широкий, вiльний,
Пишнобарвний i квiтчастий —
Раптом став перед очима,
3 ним i батенько нещасний!..

Воля, воленька кохана!
Рiднi шатра, рiднi люди…
Все це разом промайнуло,
Стисло горло, сперло груди.

«Краще в рiднiм краї милiм
Полягти кiстьми, сконати,
Нiж в землi чужiй, ворожiй
В славi й шанi пробувати!»

Так вiн скрикнув, і в дорогу
В нiчку темну та пригожу
Подались вони обоє,
Обминаючи сторожу.

Байраками та ярами
Неутомно прохожали —
В рiдний степ, у край веселий
Простували, поспiшали.

*

Україно! Мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синiв твоїх багато
На степах твоїх зосталось?

Чи вони ж не вiдцурались,
Не забули тебе, неньку,
Чи сховали жаль до тебе
I кохання у серденьку?

Марна рiч! Були i в тебе
Кобзарi — гудцi народнi,
Що спiвали–вiщували
Заповiти благороднi,—

А проте тiєї сили,
Духу, що зрива на ноги,
В нас нема i манiвцями
Ми блукаєм без дороги!..

Де ж того євшану взяти,
Того зiлля-привороту,
Що на певний шлях направить,—
Шлях у край свiй повороту?!

Полтава, 11.VІІІ.1899

Вороний Микола. До моря

До моря 

Чолом тобі, синє, широкеє море!
Незглибна безодне, безмежний просторе,
Могутняя сило — чолом!
Дивлюсь я на тебе і не надивлюся,
Думками скоряюсь, душею молюся,
Співаю величний псалом.

Міцне, необорне!.. Ні грому, ні хмари
Не страшно тобі, не боїшся ти кари —
Само собі вищий закон.
Звабливе, розкішне!.. В тобі й раювання,
І мрія солодка, і втіха кохання,
І любий та лагідний сон.

Прийшов я до тебе змарнілий та бідний,
Проте не чужий, але близький та рідний,
Тобі-бо віддавна я свій.
І ось я з тобою душею зливаюсь,
В просторі блакитнім на хвилях гойдаюсь,
Втопаю в безодні твоїй!..

Як ти — неосяжне, хитке, таємниче,
Як ти — чарівливе, як ти — бунтівниче,
Така ж і душа у співця;
Тому і до тебе вона так прихильна,
Що пут і кайданів не зносить — і вільна
Бурхає, як ти без кінця.

1901

Максим Рильський. Поезії

Рильський Максим

Санчата діда Максима

Віршики "Журавлина пісня", "Річка", "Травнева пісня", "Дівчина", "Ранок", "Віє вітер з-під воріт", "Свіжа зелень розгойдалась", "Після бурі", "Білі мухи", "Пісня про ялинку". 

Рильський Максим

Травнева пісенька

Вірші "Травнева пісенька", "Віє вітер з-під воріт", "Журавлина пісня", "Ранок", "Свіжа зелень розгойдалась", "Річка", "Після бурі", "Дівчина", "Білі мухи налетіли", "Ми збирали з сином на землі каштани".

Вадим Скомаровський. Шевченківський цикл: На Тарасовій горі (1963), Тарасова криниця (1973), Тарасові птиці (1979)

Вадиму Скомаровському ще хлопчаком не раз доводилося бувати в Каневі, де височить пам’ятник на могилі великого Кобзаря. І вже тоді народилася в нього несмілива думка написати про Тараса Шевченка. Довго збирав матеріал, їздив по Шевченкових місцях. І от у першій збірці «Зірочка», що вийшла 1960 року, здається, просто з серця молодого поета полинуло:

Ясно надворі, ні вітру, ні хмар.
Сонце підбилось уже височенько.
Наша Оленка відкрила «Кобзар»,
Вголос читає Тараса Шевченка.
Хлюпає тихо Дніпро вдалині,
Ген під горою принишкла діброва.
Наче струмочок, дзвенить в тишині
Щире і ніжне Шевченкове слово.

Згодом голос Вадима Скомаровського зміцніє, і з-під його пера вийдуть пройняті високою поезією, схвильовані книжки «На Тарасовій горі», «Тарасова криниця», «Тарасові птиці»
Віктор Кава, 1986 р.

На Тарасовій горі (1963)

Тарасова криниця (1973)

Тарасові птиці: Поеми і вірші Мал. О.Івахненка. — К.: Веселка, 1979. — 31 с.: ілюстр.

За збірку «Тарасові птиці», присвячену змалюванню життя Т. Г. Шевченка, поетові 1978 року присуджено літературну премію ім. М. П. Трублаїні. 

Важливе місце посідає цикл «Тарасові птиці», що складається з однойменної поеми і 13 віршів. Усі ці твори присвячені Великому Кобзареві.

Вірність одній темі, якщо підхід у автора істинно творчий, має свої переваги. Автор, по суті справи, творить віршовану повість про великого поета, повість, яка навчає підростаюче покоління бути справжніми громадянами, інтернаціоналістами, любити свою Вітчизну, до останку віддавати їй усі свої сили й помисли.
У поемі «Тарасові птиці», крім Кобзаря, з великою теплотою виведені образи казахського хлопчика Туманбая, доньки коменданта фортеці Наталі Ускової, а також аксакала Омархана. Автор уміло використовує казахський колорит, подекуди лексику.

Цікавий розділ «Верба», де йдеться про те, як поет виростив у пустелі з вербової гілки, що призначалася для покарання солдат, розлоге гарне дерево. Воно до болю нагадувало Тарасові рідні місця.

Тепло розповідається про спілкування Т. Шевченка з казахськими дітьми, котрі терпіли голод, нужду і спрагу (розділ «Оживуть степи...»). Діти називають Кобзаря «Тарази», що по-казахському означає «співець справедливості».

— Тарази, навчи писати!
— Не малюєш ти... Чому? —
Звідки тій малечі знати,
Що писати й малювати
Заборонено йому?

Затамувавши подих, стежать вони за тим, як на білий сипучий пісок, виведені рукою поета, лягають літери. Навіть «сухий пустельний вітер їх зітерти не посмів»,— наголошує автор. Це справжня знахідка — художня деталь, яка ще раз підкреслює невмирущість пророчого слова Кобзаря.

Поема завершується змалюванням сучасного Мангишлаку, всієї вільної і щасливої казахської землі, якою ходить слава Кобзарева.

Віталій Святовець, 1985 р.

Найбільша творча увага письменника зосереджена на постаті Великого Кобзаря. У 1963 році побачила світ книжка Вадима Скомаровського «На Тарасовій горі» — вірші, присвячені Тарасові Шевченку. Згодом письменник неодноразово звертався до цієї тематики у книжках «Тарасова криниця» (1973) й «Тарасові птиці» (1979). Поема «Тарасові птиці» — одна з найяскравіших поем про Великого Кобзаря в українській дитячій літературі. Поема складається з окремих розділів-віршів, поєднаних між собою сюжетною хронологією перебування Тараса Шевченка на півострові Мангишлак під час заслання. Скомаровському поталанило створити живий образ українського генія в поемі «Тарасові птиці». Тарас Григорович Шевченко, перебуваючи у засланні, весь час живе спогадами та мріями про Україну.

І Тарасові сниться
Латка жита густого,
Де колосся доспіле
Нагинає стебло.
І здається, що птиця,
Повернувшись до нього,
На чоло розпашіле
Опускає крило.

Ген за рікою синіє гора,
В небі веселка
розквітла казково.
Ніжно вплітається
в гомін Дніпра
Добре і щире
Шевченкове слово.

Олександр Бакуменко, 2007 р.

На книжковій полиці над моїм письмовим столом, серед найулюбленіших книжок, стоїть і збірочка Вадима Скомаровського «Тарасові птиці». Колись я купила її для своєї дочки. Потім її читала внучка, а коли підросла, книжка знову вернулася на мою полицю…

Я люблю цю книжку. Вірші в ній, наче струмочки, підхопивши дитячу уяву, кожен своєю дорогою несе її до одної великої річки, якою є любов до Тараса Шевченка. Ця любов роститься без галасу й патетики, без пишних дзвінких фраз. Так зростають квіти, — тихо, майже непомітно, але невпинно.

У героях Вадима Скомаровського малий читач бачить схожих на себе дітей: ось дівчинка, що вишиває портрет Кобзаря; ось хлопчик несе не могилу Тараса маки; ось «Райна – дівчинка звичайна», яка також читає «Кобзар», бо Шевченка шанують і в її рідній Болгарії. Звичайні, власне, буденні ситуації, але в них — глибока і справжня шана до Поета, якою переймається й читач.

Вадим Скомаровський належить до письменників, котрі говорять із дітьми про важливі речі, не збавляючи їхній час на пустопорожнє чтиво. Його вірші щирі та лагідні (такий же і їхній автор!), сповнені любові та краси. Вадим Петрович чи не єдиний із українських письменників пише поеми для дітей, і то добрі, високохудожні поеми!

Зірка Мензатюк, 2012 р.