Артамонова Віра

Віра Климівна Артамонова

   Відома українська поетеса Віра Климівна Артамонова народилася 31 серпня 1925 року у місті Лебедин Сумської області у родині службовця. У 1930 році сім’я переїжджає до Києва.

   Перед Великою Вітчизняною війною закінчила середню школу № 54 і поступила у Київський медичний інститут. Під час війни навчалася в інститут і і працювала медичною сестрою в госпіталі.

   Після закінчення у 1946 році інституту сорок три роки пропрацювала лікарем в медичних установах Києва.

   Поезія ще з молодих років стала частиною її життя. Лише через ліричні рядки могла передати стан своєї душі, бо працюючи біля ліжка хворого, серцем розуміючи його страждання, ще більше відчувала швидкоплинність людського життя. Вірші стали для неї тією трибуною, з якої могла виголосити своє бачення життя.

   Любов до людей, віра в перемогу добра і щирості в людському суспільстві, закоханість у життя, оспівування краси природи і турбота про її збереження – ось неповний перелік основних мотивів віршів Віри Климівни.

   Друкуватись В. Артамонова почала з 1961 року. У неї понад триста публікацій у газетах і журналах. У різні роки вийшли її збірки поезій «Суцвіття» (1965 р.), «Травневий дощ» (1970 р.), «Так велить весна» (1972 р.), «Непочата вода» (1979 р.), «Березовий шепіт» (1984 р.), «Просто осінь» (1990 р.), «Скликаю спогади на віче» (1995 р.), «Лицарі і мадонни» (1999 р.), «Вітрами знедолена скрипка» (2001 р.), «Коли на серці цвіт» (2003 р.). На початку 2007 р. побачила світ чимала збірка поезій «Даль золота».

   Особливе місце у своїй творчості Віра Климівна відводить дітям. Адже душа дитини найбільш вразлива перед цим жорстоким світом.

   Багато творів присвячує письменниця дитинству, щоб воно не очерствіло, вірило у справедлив ість буття, зберегло на все життя любов до всього живого, до Батьківщини, до праці.

   Артамонова Віра Климівна член Національної спілки письменників України з 1982 року, учасник Великої Вітчизняної війни, ветеран праці.

Поезії для дітей середнього віку

«Паперовий змій» (1990 р.), 

казка «Чарівна дзига» (2005 р.)

оповідання для дітей молодшого віку

«Колючий м’ячик» (1974 р.),

 «Малий» (1979 р.), 

«Сонечко казало правду» (1989 р.),

Артамонова Віра

Сонечко казало правду

Оповідання про хлопчика, який любить фантазувати: "Їжачок-реп'яшок", "Сонечко казало правду", "Ясенок", "Бджілка", "Сперечались кубики", "Бляшаний півник"

sonechko-kazako-pravdu22102010.djvu (1,05 Mb)

Летючий корабель Українська народна казка Гуцульщин

Летючий корабель
Українська народна казка Гуцульщини

 аудіоказка

Були чоловік та й жінка та й мали трьох синів, двох розумних, а одного дурного. Та й дав цар приказ, що робить обід. Хто хотів, міг приїхати до него. Люди збираються до царя на обід, та й ті два розумні брати теж. Та й кажуть:
— Втратити, не втратити, а може, чиєсь щастя закотилося там. Тато й мама жартують, кажуть дурному:
— Може би, й ти йшов?
— Ідуть тоти, то й я, — каже, — йду. Втрачу, не втрачу, може, моє щастя закотилося там.
— Тебе, дурного, вовки там з’їдять, — кажуть тато й мама. Мама налагодила розумним синам хліба білого, солонини, всячини надавала, та й пішли вони в дорогу. А дурний збирається та й каже:
— Мамо, тату, та й я йду.
— Та куди ти, дурний, меш іти?
Але він зачав упиратися, говорити, проситися. Вони кажуть:
— Та йди вже та й там пропади. І так уже дома нема з тобою ніякої ради.
Нав’язала йому мама в хустину черствого хліба. Узяв він той вузлик на палицю та й пішов. Та й пірваний такий був. Десь перед полуднем зайшов він у ліс. І встрічає його старий дідо.
— Куди, сину, йдеш?
— Іду, — каже, — до царя на обід. Втрачу, не втрачу, може, там моє щастя закотилося.
— Давай полуднувати, — каже йому той дідо.
— Та що, діду, будемо їсти? В мене такий черствий хліб, що ви не годні і вкусити його.
— Нічого, — каже, — розв’язуй хустину.
Він розв’язав хустину, а то такий білий хліб показався, що такого він ніколи й не видів.
Пополуднували вони, та й каже дідо:
— Лягай, сину, спати. Вдар топором у цего дуба, перехрестися й лягай. Та тут і ночуй. А рано що ти подумаєш, то тобі й буде.
Дурний послухав тої поради, перехрестився, ударив топором у дуба і ліг спати. Рано пробуджується, а коло него золотий корабель. Сідає він на той корабель, і корабель самий летить.
Летить він на тому кораблі, дивиться, а там якийсь чоловік іде і несе в’язку дров на плечах.
— Куди, — каже, — йдеш, чоловіче?
— Несу, — каже, — дрова.
— Та в лісі доста дров є, — каже дурний.
— Нє, — каже, — то не ті дрова. Це в мене такі дрова, що як їх розкидаю, то багато війська стає з тих дров.
— Сідай зо мною на корабель, — каже дурний.
Сів той, їдуть вони. Дивляться, а там якийсь чоловік став коло озера та й п’є воду.
— Та, — кажуть йому, — не можеш напитися води якимсь горщям, а п’єш з озера, як корова?
— Це озеро я за раз випиваю, — каже той. Звався він Пийвода.
— Сідай з нами, — каже дурний.
І Пийвода сів з ними, і полетіли вони далі. Летять, а там так багато хліба, а якийсь чоловік стоїть і їсть його.
— Ти чого, — кажуть вони, — не рубаєш ножем, а так цілий хліб береш і їси?
— Я, — каже, — цего хліба маю на раз лиш попоїсти. Об’їдало називався він.
— Сідай, — кажуть, — з нами.
Сів він, корабель летить, не треба ним керувати. Самий летить, їдуть вони далі, аж дивляться — якийсь чоловік в’язку соломи несе. З лісу в село несе солому.
— Ти чого, — питає дурний, — в село солому несеш? В селі й так багато соломи.
— Є, — каже, — солома, але не така. Як я цю солому розкидаю, то буде мороз і сніг.
Звався той чоловік Мороз.
— Сідай, — кажуть, — з нами. Сів і Мороз. Та й їдуть.
Їдуть вони всі, дивляться, а там якийсь чоловік одну ногу прив’язав до вуха, а одною йде.
— Чого ти, — кажуть, — так скачеш на одній нозі?
— Якби я, — каже, — двома ногами йшов, то я би весь світ перескочив.
— Сідай з нами.
Він сів, та й їдуть вони всі. Дивляться, а якийсь там роздивляється.
— Чого ти так дивишся? — питають.
— Я такі маю, — каже, — очі, що як подивлюся, то вижу через цілий світ.
— Сідай, — кажуть, — з нами.
І той сів з ними, і їдуть усі разом. Дурний спереду сидить на корабли, а ті всі ззаду. І летить корабель. Чують ті, що до царя вже посходилися, і сам цар чує шум великий. Дивляться вони, а цей золотий корабель опускається і сідає там.
Подивився цар, а на тім золотім корабли прилетів такий пірваний. А він же дав приказ: хто прилетить на золотім корабли, за того доньку віддасть. А як подивився на таке опудало, то й страшно йому стало. За кого віддавати дочку? Йой! Але приказ такий був, тож мусить так бути. Каже цар:
— Віддам за тебе доньку, але ти виконаєш мої три завдання. А як не виконаєш, то мій меч, а тобі голова злетить з плечей геть.
Дурний зажурився. Що це буде?
— Зі своїм товариством, з яким ти приїхав, маєте з’їсти сорок печей хліба, дванадцять пар волів і сорок бочок вина випити. А як це не з’їсте й не вип’єте, то в мене меч, а тобі голова злетить з плеч.
Дурний так плаче. А Об’їдайло каже:
— Ти не журися. Най там напікають, най там наварюють, ми то поїмо.
А там напікають, а там наварюють. Ведуть з хліва дванадцять пар волів. Вина сорок бочок привезли. А той Об’їдайло як почав їсти, а той Пийвода як почав пити, то іншим нічого й не зосталося. Повиїдали і повипивали все.
«Біда, — думає цар, — маю видавати свою дочку за такого дурня».
Але сказав цар так:
— На завтра ти мені маєш устарати полк війська.
Дурний думає: «Як я маю полк війська встарати? Відки?» А ті питають:
— Що тобі завдав цар?
— Сказав, — каже, — аби був полк війська. Каже той, що ніс в’язку дров:
— Не журися, буде полк війська.
А рано той, що мав в’язку дров, зачав ті дрова розкидати, і став полк війська. Дурний наперед іде, а за ним марширує і співає полк війська.
— Хто там? — питає цар.
— Дурний із своїм військом марширує.
Цар так зажурився, що біда. І каже дурному:
— Два завдання ти вже виконав. Тепер маєш ще одне виконати, і буде так, як ти хочеш. Віддам доньку за тебе. Маєш переночувати в печі. Переночуєш, а відтак мемо робити весілля.
Сказав цар налагодити піч. Так напалили її, би то все погоріло там. Але Мороз перший зайшов у тоту піч, порозкидав там свою солому. І став мороз і сніг на соломі. Полягали вони там та й сплять.
Рано цар вислав свої слуги, аби вимели з печи попіл. А ті вернулися та й кажуть:
— То все жие.
Він гадав, що то все вигоріло, а то жие. Ну та й нарешті що? Цар сказав принести для дурного файне вбрання. Принесли вбрання, зібрав цар дурня і зробили весілля, таке, що в світі такого не було. Я був на тім весіллі, їв, пив, таки в роті сухо було. Та сів я на столець, і цій байці конець.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Верхній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
22 листопада 1986 року
Оповідач: Неґрич Михайло Миколайович (1920 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Ох! - Українська народна казка

Ох! - Українська народна казка

Колись-то давно, не з моєї пам’яті, мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був одним один син, та й той не такий як треба: таке ледащо той одинчик, що господи! Нізащо і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе без штанців на печі сидить — ніколи й не злазить; як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться... Батько й мати журяться:
— Що нам з тобою, сину, робить? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно у нас хліб переводиш!
Так йому не до того; сидить та просцем пересипається... Журились-журились батько з матір’ю, а далі мати й каже:
— Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він зросту дійшов, а така недотепа — нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, куди найняв, то, може б, його чужі люди чому вивчили.
Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув день зо три та й утік; заліз на піч — знов просцем пересипається. Батько його побив добре, вилаяв, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його побив і оддав ковальству вчитись. Так і там не побув довго — втік. Батько бідкається — що робить?
— Поведу, — каже, — вражого сина ледащо у інше царство; де найму, то найму, може, він відтіля не втече. — Взяв його і повів.
Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи; а там над стежкою стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:
— Притомився я, сяду, одпочину трохи.
От сідає на пеньок та:
— Ох! Як же я втомився! — каже.
Тільки це сказав, аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.
— Що тобі, — пита, — чоловіче, треба од мене?
Чоловік здивувався: де воно таке диво взялося? Та й каже йому:
— Хіба я тебе кликав? Одчепись!
— Як же не кликав, — каже дідок, — коли кликав!
— Хто ж ти такий? — пита чоловік.
— Я, — каже дідок, — лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?
— Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! — каже чоловік.
— Ні, кликав, ти сказав: Ох!
— Та то я втомився, — каже чоловік, — та й сказав: ох!
— Куди ж ти йдеш? — пита Ох.
— Світ за очі! — каже чоловік. — Веду оцю дитину наймать, може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома що найму, то й утече.
— Найми, — каже Ох, — у мене, я його навчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то коли пізнаєш його — бери, а не впізнаєш — ще рік служитиме у мене!
— Добре, — каже чоловік.
От ударили по руках, запили могорич гарненько, — чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.
От як повів його Ох, та й повів аж на той світ, під землею, та привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої, а в тій хатці усе зелене: і стіни, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все, все... А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!..
— Ну, сідай же, — каже Ох, — наймитку, та попоїси трохи!
Мавки подають йому страву — і страва зелена; він попоїв.
— Ну, — каже Ох, — піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.
Наймиток пішов. Чи рубав, чи не рубав, та ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох — аж він спить. Він його взяв, звелів наносить дров, положив на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова... Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді і сприснув живущою водою, наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи. Ох оп’ять звелів дрова рубать — той знов заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, углину сприснув живущою водою — наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і втретє, та оп’ять живущою водою сприснув углину — і з того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.
От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде за сином. Прийшов у той ліс до того пенька обгорілого, сів та:
— Ох!
Ох і виліз з того пенька та й каже:
— Здоров був, чоловіче!
— Здоров, Ох!
— А чого тобі треба, чоловіче? — пита Ох.
— Прийшов, — каже, — за сином.
— Ну, йди, як пізнаєш — бери його з собою, а не пізнаєш — ще рік служитиме.
Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати; Ох взяв виніс мірку проса, висипав — назбігалося до біса півнів!
— Ну, пізнавай, — каже Ох, — де твій син?
Чоловік дивився-дивився — всі півні однакові: один у один — не пізнав.
— Ну, — каже Ох, — йди ж собі, коли не пізнав, ще рік твій син служитиме в мене.
Чоловік і пішов додому.
От виходить і другий рік; чоловік оп’ять йде до Оха. Прийшов до пенька:
— Ох! — каже.
Ох до його виліз.
— Йди, — каже, — пізнавай! — Увів його у кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не пізнав.
— Йди собі, коли так, додому, твій син ще рік житиме у мене.
Чоловік і пішов журячись.
Виходить і третій рік. Чоловік йде до Оха. Йде та йде — аж йому назустріч йде дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на йому біла.
— Здоров, чоловіче!
— Доброго здоров’я, діду!
— Куди тебе бог несе?
— Йду, — каже, — до Оха виручать сина.
— Як саме?
— Так і так, — каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.
— Е! — каже дід. — Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме!
— Та я вже, — каже чоловік, — і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі... Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать?
— Знаю! — каже дід.
— Скажіть же й мені, дідусю-голубчику: я за вас цілий вік буду Бога молить! Бо все-таки який він не був, а мій син, своя кров!
— Слухай же, — каже дід. — Як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та оскубатиметься: то твій син!
Подякував чоловік дідові і пішов. Приходить до пенька.
— Ох! — каже.
Ох і виліз до його, і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх така сила, що господи, і все один в один.
— Пізнавай, — каже Ох, — де твій син! Пізнаєш — твій, а не пізнаєш — мій.
От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею, сам собі надувся та оскубається. Чоловік і каже:
— Ось мій син!
— Ну, вгадав! Коли так, то бери.
Взяв, перекинув того голуба — став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує... Раді обидва!
— Ходім же, сину, додому.
От і пішли.
Йдуть дорогою та й розмовляють: батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:
— Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний... Служив ти три роки, та нічого не заробив!
— Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть, — каже, — тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю, то паничі мене купуватимуть у вас, то ви мене продайте за триста рублів, тільки продавайте без ретязя, от у нас і гроші будуть, розживемось!
Йдуть та йдуть, аж там на узліссі собаки ганяють лисицю, так ганяють, так ганяють, лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекидається хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу.
— Се твій хорт?
— Мій!
— Добрий хорт! Продай його нам.
— Купіть.
— Що тобі за його?
— Триста рублів без ретезя.
— Нащо нам твій ретязь — ми йому позолочений зробим. На сто!
— Ні.
— Ну, бери всі гроші, давай хорта. — Одлічили гроші, взяли хорта — давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
Йдуть та йдуть, батько й каже:
— Що нам, сину, цих грошей, — тільки що хазяйством завестись...
— Не журіться, тату, буде ще. Тут, — каже, — паничі їхатимуть по перепелиці з соколом: то я перекинусь соколом, то вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста рублів без шапочки.
От йдуть полем, паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувся соколом, так зразу і насів на того перепела. Паничі побачили.
— Це твій сокіл?
— Мій.
— Продай його нам.
— Купіть.
— Що тобі за його?
— Як дасте триста рублів, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
— Ми йому парчову зробимо...
Поторгувались, продав за триста рублів. От паничі пустили того сокола за перепелицю, а він як полетів, та й полетів, та перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
— Ну, тепер ми розжились трохи, — каже батько.
— Постійте, тату, ще буде. Як будемо, — каже, — іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте: дадуть вам за мене тисячу рублів; тільки продавайте без недоуздка.
От підходять до містечка там, чи що, — аж ярмарок. Син перекинувся конем — і такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він так гарцює, копитом землю вибиває! Тут понаходилось купців — торгують.
— Тисячу, — каже, — без недоуздка, то й беріть!
— Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! — Дають п’ятсот.
— Ні!
А це підходить циган сліпий на одне око:
— Що тобі, чоловіче, за коня?
— Тисячу без недоуздка.
— Ге! Дорого, батю: візьми п’ятсот з недоуздком!
— Ні, не рука, — каже батько.
— Ну шістсот... бери!
Як узяв той циган торгуваться, як узяв — так чоловік і шага не спускає.
— Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.
— Е, ні, цигане, недоуздок мій!
— Чоловіче добрий! Де ти видав, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк...
— Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.
— Ну, батю, я тобі п’ять рублів накину, — тільки з недоуздком.
Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни вартий, а циган дає п’ять карбованців. Взяв і оддав. Запили могорич; чоловік пішов, взявши гроші, додому, а циган — на коня та й поїхав. А то не циган, то Ох перекинувся циганом.
Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари... От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на степу, а сам пішов у хату.
— Не втік-таки від моїх рук, вражий син! — каже жінці.
От у обідню пору бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить — та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, недовго думавши, перекинувся і собі щукою та давай ганяться за тим окунем. Так оце що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, то щука й не візьме... От оце вона дожене та:
— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
— Коли ти, кумонько, хочеш балакати, — каже окунець щуці, — то я і так чую!
Та це що нажене щука окуня та:
— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!
А окунець одстовбурчить пірця та:
— Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую!
Довго ганялись щука за окунем — та ні! А це випливає той окунь на берег — аж там цариця шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі. Царівна й побачила, та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:
— Який я, таточку, гарний перстень найшла! — Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіть: такий гарний!
Коли це через якийсь там час доложили царю, що прийшов купець. (А то Ох купцем перекинувся). Цар вийшов:
— Що тобі треба, старичок?
— Так і так: їхав я, — каже Ох, — кораблем по морю, віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду... Чи ніхто з ваших не знайшов?
— Ні, — каже цар, — моя дочка знайшла.
Покликали її. Ох як узявсь її просить, щоб оддала, бо мені, каже, і на світі не жить, як не привезу того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився:
— Оддай, — каже, — дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові, оддай! — А Ох так просить:
— Що хочете, та й беріть у мене, тільки оддайте мені перстень!
— Ну, коли так, — каже царівна, — то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той перстень на землю...
Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по усій хаті. А Ох, недовго думавши, перекинувся півнем та давай клювати те пшоно. Клював-клював, все поклював... А одна пшонина закотилася під ноги царівні, він тієї пшонини і не з’їв. Як поклював, та в вікно й вилетів собі геть, та й полетів собі...
А з тієї пшонини перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, та так щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за нього:
— Ні за ким, — каже, — я щаслива не буду, а за ним моє щастя!
Цар довго морщився, що за простого оддає свою дочку, а далі порадився цар, взяли їх поблагословили та подружили, таке весілля справили, що увесь мир скликали. І я там був, мед-вино пив, хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!

Мудра дівчинаУкраїнська народна казка Буковини

Жили собі в сусідстві два чоловіки — бідний і багатий. Багатий мав штири корові, а бідний — їдну. І того бідного корова більше давала молока, як того всі штири разом. Багачеві діти йдуть до бідного і зазирають. Приходять додому і кажуть:
— Татку, цего бідного корова більше дає молока, як наших штири. Багач їм:
— Я в него ту корову заберу. Діти питають:
— Як же ви, татку, заберете в него ту корову?
— Ви примічайте, коли бідний вигони свою корову на водопій до річки. Тоді вигоньте й свою худобу.
Вигнали свою корову діти того бідного, вигнали худобу й багачеві. Іде та худоба догори, від річки, багач виходи з усією сім’єю, загнав свою худобу на подвір’я і бідного корову тоже загнав. Позапирав залізні ворота і поклав завори. Бідного діти поплакали й пішли додому.
Прийшли та й сказали татови й мамі:
— Багач забрав нашу корову.
Прийшла жінка під ворота багача, прийшов чоловік. А багач навіть і слухати не хоче. І не дав корову. Жінка й каже чоловікові:
— Йди до поліції. І скажи старості, що він забрав нашу корову і не хоче дати.
А той староста сам з куркулів і нічого бідному не помагає. Закликав він багача і каже:
— Дай йому корову.
Прийшли вони додому, а він дає не ту, але дає свою, найгіршу. Бідний зачав кричати, а той ударив бідного в голову і сказав:
— Не береш, то й цеї не даю.
Прийшов бідний додому та й плаче: «Що робити? Дає мені якусь ніяку. Я не хотів брати, а він мені ще голову набив». Каже жінка:
— Йди до пана. Не може бути, щоб корова наша пропала. Пішли вони до пана, сказали. Посилає пан ватагу за багачем. Приходи багач. Пан питає:
— В чім діло? Багач каже:
— Він мав якусь коровку. Пустили її його діти межи мої корови, а вона зайшла з ними на моє подвір’я. Я йому даю, а він не хоче брати.
Пан каже бідному:
— Чо’ ти не хтів брати?
— Бо він не мою корову дає, а свою найслабшу. Пан каже:
— Ідіть обидва додому. А після обіду прийдете і відгадаєте три загадки. Хто ті загадки відгадає, того й буде корова.
Плаче бідний. Але в него була дівчина, яка аж у сім років зачала говорити. І вона віщувала дещо. Та дівчина каже:
— Тату, пан вам дасть три загадки. Перша загадка буде така: що май жирніше в світі? А ви скажете, що свята земля найжирніша, бо всіх насищає. Друга загадка буде така: що май солодше на світі? То ви скажете, що сон. Бо як людина схоче спати, то й мед упустить з рук. А потім пан запитає, що май шпарке на світі. А ви скажете, що май шпаркіша на світі думка. Йдіть, тату, лиш не забудьте то все, що я казала.
Пішов бідний до пана. Приходить до пана й багач. Пан питає його:
— Що є на світі май жирніше? Багач каже:
— В мене, пане, є три кабани. То їден такий жирний, що само сало. Отой і є найжирніший.
А пан:
— Неправда.
І питає бідного:
— Що май жирніше на світі? А бідний:
— Свята земля, пане. Вона годує весь мир.
— Правильно. І питає багача:
— Що май солодше на світі? Багач каже:
— Майський мед. Солодшого нема на світі. Пан:
— Неправда.
І питає бідного:
— Що май солодше на світі? Бідний каже:
— Сон май солодший. Як схочеш спати, то й мед упустиш з рук.
— Правда, — сказав пан. І спитав багача: — Ану відгадай ще одну загадку: що май шпарке на світі?
Багач каже:
— У мене є такий кінь, що не біжить, а летить. Пан:
— Неправда твоя.
І питає те саме бідного. А бідний каже:
— Пане, найшпаркіша на світі думка. Можна весь вік ходити, а за хвилину все те передумати.
— Правда твоя, — сказав пан. — Ідіть додому, і ти віддай бідному його корову. А ти возьми в него свою корову, і щоб через дві години був у мене.
Пішов бідний, забрав корову. І не знає він, чого пан його кличе. Зажурився він. Взяв шапку на голову та й іде до пана. Прийшов і каже:
— Пане, я прийшов.
— Сідай. Сів бідний.
— Звідки ти знав ці загадки? Хто тобі сказав? Не такі є люди, як ти, та й не знають, а ти так файно сказав.
Бідний каже:
— Пане, в мене є дівчина. Вона змалку сім років не говорила, а тепер заговорила. Це вона мені все сказала.
Бере пан з миски два яєчка, загортає їх у папір і дає бідному.
— Йди дай це свої дівчині. Щоби вона цеї ночі підсипала ці яйця під квочку і щоби виростила з них до дня два таких кугути, щоб були в борщ.
Приходи він додому, дає ті яєчка дівчині і каже, що пан наказав: підсипати цих два яєчка під квочку, і щоб на завтра були кугути до борщу.
Дівчина засміялася і каже:
— Поставте там яєчка.
Бере вона в папірець пучку проса і каже:
— Скажіть панови, що не буде чим курчат годувати. Най пан це просо посіє. Най воно виросте і пан його зіжне й змолоти. І щоби на завтра було пшоно для цих кугутів.
Дав бідний то просо панови і сказав, що з ним робити. Пан рве із старого мішка дві ниточки і каже: «На, і дай це своїй хитрій дочці. Та скажи, щоб вснувала валовини і зробила на верстаті мішки на просо».
А вона взяла віник, вламала з него три патички і сказала батькови:
— Ідіть до пана і скажіть, най зроби з цих патичків верстат, щоб я мала на чім вснувати.
Той прийшов до пана з тими патичками, а пан йому:
— Ти скажи, щоб вона сама прийшла до мене. Щоб ішла й не йшла, їхала й не їхала. І щоб була з подарунком і без подарунка.
Прийшов бідний додому та й каже все це дочці. А вона:
— Не журіться, зараз підем. Давайте козу. Привели козу.
— Пійміть мені горобця, це буде подарунок панови. Піймили горобця. Держать його хлопці в хаті.
— Дайте мені кота в мішку.
Дали їй кота в мішку, і вона пішла до пана. Як вона йде? В їдній руці держить горобця. А на плечах у мішку кота. І їдною ногою йде по землі, а їдну задерла на козу. Коза йде, а вона скаче. І йде й не йде, і їде й не їде. Пан завидів, що вона зробила так, як він думав, і сказав наймитам, щоб спустили не менше, як зо п’ять-шість собак, щоб її пірвали. Собаки біжать проти неї, а вона пустила кота з мішка, і всі собаки пішли за котом, лиш порохи встали. А вона підходи на козі до пана та й каже:
— Прошу пана на подарунок.
Він простягнув руку, а дівчина поставила йому на долоню горобця, і горобець утік. Тоді пан зоставляє її в себе і каже:
— У мене багато роботи. Ти будеш мені помагати розсудювати різні діла.
І такі випадки були в селі, що вона часто розсудювала їх сама. І був такий випадок. Було троє бідних людей. Їден мав кобилу, та не мав хомута і воза. Другий мав тілко хомут, а третій лиш візочок. А колись мололи в млинах на річці. І як річка замерзне, то вже нема як молоти. Ці бідні люди не мали чим завезти зерно до млина. Той, що має хомут, каже:
— Мой, бери мій хомут, справляй на свою кобилу, та запряжем її у його візок і повезем зерно до млина.
Кум Сидор мав добрий візок, запрягли вони в него кобилу і поїхали втрьох до млина. Кожен узяв потроху зерна. У млині була черга, засиділися вони, і захватила їх ніч. Вони спали, а та кобила народила лоша. Устав той, що мав хомут, та й каже:
— Мій хомут вхомутився, народив лоша. А той, що мав візок, каже:
— Мой, це мій візок увізочився. А той, що його кобилка, каже:
— Мой, дурні, це ж моя кобила мала.
І так вони сварилися, що почали за чуприни ловитися. Не вірять їден другому. А люди направляють їх до пана і кажуть:
— У пана є дівчина. Вона вас розсуди.
Пішли всі три до пана. Пана не було дома. Приходять всі три, назустріч їм вийшла дівчина.
— Що з вами, люди? — питає вона. Той, що його хомут, каже:
— Ми всі разом приїхали до млина. І мій хомут ухомутився та й має лоша.
Вона йому:
— Ану тягніть цей хомут набік. Піде лоша за ним? Тягнуть хомут набік, кличуть — лоша не йде. Вона далі:
— Ану ти тягни набік візок.
Тягне той набік візок і кличе — лоша не йде.
— Ану ти бери кобилу веди.
Взяв бідний кобилу, а лоша йде за нею.
— От, — каже, — чиє лоша.
А вони не вірять, зачали сваритися. Не погодилися, що вона так розсудила. А вона й каже:
— Чекайте, я вам щось розкажу. Я вчора густо посіяла просо коло річки. А риба вийшла з води і визбирала все просо.
Ті два зачали й питає:
— Не може бути, щоб риба визбирала з землі просо! А вона спитала:
— А може бути, щоби цей ремінь з хомута вродив лоша? Або цей дерев’яний візок?
І на цім кінець.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Кулішівка, Сокирянського району, Чернівецької області
5 серпня 1984 року
Оповідач: Бендус Семен Микитович (1908 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Про правду і кривдуУкраїнська народна казка Поділля

Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він жив теж бідно. І спитався раз він у свого дядька:
— А що, дядьку, як лучче жити: правдою чи неправдою?
— Е-е-е! Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.
— Ні, дядечку! Є правда, правдою лучче жити.
— Ходім на суд.
— Та чого ж ми таки підемо на суд? Лучче давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо. Як скаже, так і буде. Ваша правда — уся моя худоба буде вам, а моя правда — ваша худоба буде мені. Так спитаймо до трьох раз.
— Ну, добре.
І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть, зустрічається їм чоловік, з заробітків, чи що йшов.
— Здоров, чоловіче добрий!
— Здорові!
— Скажи, будь ласкавий, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Ну, оце раз моя правда! — каже дядько.
А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть — зустрічається їм пан. А небіж і каже:
— Ну, запитаємо ж цього пана. Цей уже всю правду розкаже. Він грамотний і все знає.
— Ну, добре.
От порівнялися з паном і питають його:
— Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?
— Е-е-е! Добрі люди! Де ви тепер найшли правду? Нема її ніде в світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Оце вже і вдруге моя правда! — сказав радісно дядько.
Небіж ще більше зажурився. Ідуть, ідуть — зустрічається їм піп. Небіж і каже:
— Ну, поспитаймося попа, цей уже правду скаже — на те він і духовний. Цей як уже скаже, то так і буде.
— Ну, добре!
Як порівнялися з попом, питають його:
— Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?
— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли правду? Її тепер і в світі нема. Лучче жити кривдою, аніж правдою.
— Оце вже і втретє моя правда! — сказав радісно дядько.
Нічого робити небожеві: віддав багатому дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись — узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево, вибирає гілку, на якій би то повіситись. «Ото, думає собі, добра гілка, кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б».
Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а обривочка й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг. І питає він своїх слуг:
— Ти що сьогодні наробив?
— Е... я такого наробив, що там хоч що хай роблять— не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що ізроду довіку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як скажений, багато їх буде у нас.
— Добре ж ти зробив, та ще не так.
— А як же?
— Там посеред яру в лісі росте три дерева. Хто ті дерева зрубає та положить навхрест на греблю, вгатить.
— О! Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це так треба зробити!
— Ну, а ти що зробив? — питає він другого.
— Е... я такого наробив, що багато буде людей у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що тепер там ні краплі нема, а носять її за тридцять та за сорок верст. Багато там пропаде людей!
— Добре ти зробив, та ще не так,— каже ватаг.
— Аякже?
— Як хто викопає той кущ малини, що росте посеред города, буде вода на весь город.
— О! Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це зробити!
— Ну, а ти ж що зробив? — питає він третього.
— Е... я такого наробив, що хай там хоч що не роблять, нічого не подіють! У такім-то королівстві у короля одна дочка, та я й тій поробив так, що хай хоч як лікують, нічого не подіють, буде наша.
— Добре ти зробив, та ще не так.
— А як же?
— Хто відрубає глухого кутка та підкурить її, така буде, як і перше.
— Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це треба зробити!
А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: «Може, це й правда, що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю».
Пішов. Приходить до греблі, а там пан б’є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не помагає. А пан знай лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік та й каже:
— Е-е, пане! Б’єте ви людей, та ніякого з цього діла не буде. А що дасте мені, коли я вгачу?
— Дам я тобі сто карбованців і ще й на придачу цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і коні панові стояли).
— Дайте ж мені людей шість чоловік та три підводи.
— Візьми.
Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й поклали їх навхрест на греблі — так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером.
Тоді той чоловік і думає: «Дай поїду ще до того города, де води нема. Може, й то правда, може, дам я їм води». Сів та й поїхав до того города. Не доїжджаючи до города кілька верст, зустрів він бабусю, що несла пару відер на коромислі.
— Що це ти, бабусю, несеш?
— Воду, синочку.
— Дай же й мені напитись.
— Е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верстов. А поки ще дійду додому, половину розхлюпаю; а сім’я у мене велика, пропаде без води.
— Я от приїду у ваш город, наділю водою всіх, і буде тієї води у вас довіку.
Вона йому дала напитись, а сама така радісна стала, та мерщій у город трюшком і розказала всім городянам: їде такий чоловік, що води їм дасть. Городяни всі вийшли за город, назустріч тому чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками.
Як прийшов цей чоловік у город, найшов той кущ малини, що ріс посеред города, викопав його і потекла вода відтіль по всьому городу.
Городяни нагородили його і грішми, і деяким добром, так що він став тепер багатший від свого дядька. Далі й міркує:
— Піду ще в те королівство, де королева дочка нездорова. Може, вилікую її.
Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди всі такі смутні, бігають та охають. Він і питає їх:
— Я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. Хоч як її лікують, нічого не подіють; тільки я б її вилікував.
— Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й поготів!
— Усе ж скажіть королеві.
Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже:
— Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.
Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв, настругав глухого кутка. Підкурив її і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перше.
Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати. Король на радощах і каже тому чоловікові:
— За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.
Скоро й справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік.
Покоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь багатий купець і посилає спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві. Король звелів йому прийти до нього.
Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду, побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратися він їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його:
— З якого ти королівства?
— З такого-то.
— Із якого города?
— З такого-то.
— Як прозиваєшся?
— Так-то.
Тут король і признався, що він його небіж, той, що безвісти пропав.
— Ну що, дядьку? Ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою. Отже, ні! Ти тільки купець, а я король. Правда кривду переважила!
— Як же це сталось?
Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все, все... А напослідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:
— Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. А як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою.
Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає: «Йду я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві».
Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося — де не взялися чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілці.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
107 (6507). Про правду і кривду. СУС 613. Записано 2009 року.
Оповідач: Савчук Надія Степанівна (1923 року народження) Кіровка Калинівський район Вінницька область
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Василь Королів-Старий ХУХА-МОХОВИНКА

Літературні казки	Василь Королів-Старий  (1879 — 1943) український громадський діяч, письменник, видавець, один із засновників Української Центральної ради. Цікаво знати Ху́хи — лісові духи в слов'янській міфології. В уяві слов'янських народів добрі духи, що за своїм зовнішнім виглядом схожі на маленьких пухнастих звірків.
Літературна казка — це авторський художній твір, прозовий або віршовий, заснований або на фольклорних джерелах, або цілком оригінальний; твір переважно фантастичний, чародійний, у якому змальовуються неймовірні пригоди вигаданих або традиційних казкових героїв.
ХУХА-МОХОВИНКА
Вона була останньою. Народилася не ранньою весною, як всі її сестри та брати. Було тоді вже тепле, ясне, веселе літо. Тим-то вона була найменшою в родині, «мізинчиком». Її дуже жаліли й любили, але ж любили не тільки за те, що була вона манісінька, як кошенятко. Була вона добра, лагідна, плоха, звичайненька, слухняна, роботяща. А граючись з іншими малими Хухами, радо приставала на всяку забавку, до якої її кликали. І ніколи ніхто не бачив, щоб вона колись гнівалась, чи була роздратованою, або ж мала якісь примхи. Коротко кажучи, це була дуже гарна Хушка, може, ліпша, як всі інші Хухи в тому лісі. Звали її Моховинка. Ми, люди, всіх Хух звемо просто Хухами, так само, як і вони кажуть на всіх нас просто «Люди». А тим часом Хухи бувають різні. Ті, що живуть у лісі, звуться лісовими; ті, що по проваллях та скелях, — печерницями; що понад річками та озерами, — очеретянками; ті, що у високій траві та бур’янах, — бур’янками. Бувають ще: степовички, байрачні, левадні. Тільки немає болотянок, бо всі Хухи, як котики, не люблять вогкого. Моховинка була зроду лісовою Хухою, й не тільки лісовою, а ще й боровинкою, бо народилась вона у густому-густому старому бору, де споконвіку жив увесь її славний рід. Відомо ж бо, що Хухи з роду в рід живуть по одних і тих самих місцях. Переселяються ж тоді, коли щось зруйнує милу їм їхню батьківщину. А це буває дуже, дуже тяжко, й вони гірко плачуть. Правда, люди здебільшого того плачу не розуміють, думають, що то стогне вітер, чи скриплять дерева в лісі, або пищать миші в полі. Бо ж люди дуже рідко помічають та розуміють чужі сльози... Однак тому великому бору, в якім жила Моховинка, нічого не загрожувало. Лісник доглядав, щоб ніхто не кинув сірничка, хлопці глибоко всередину ходити боялися, рубали ж ліс тільки невеличкими частками, й він швидко виростав знову... В тім бору, між корінням великої сосни, зробила на осінь Моховинка собі хатку. Заблудити вона не могла ніколи, бо ту сосну легко пізнати: на прикорні вона ділиться на три товстих стовбури. Моховинка заложила всі дірки сосновими галузками, а щілини й зокола, й зсередини — м’яким зеленим мохом. Була вона й сама така пухка, як мох. Мала довгу вовночку, що, мов шовком, вкривала все її тільце. Сама тільки мордочка була голенька й нагадувала садову жовто-фіолетову квіточку — «братки». Та були ще в неї голенькі зісподу, рожеві лапки. Як і всі інші Хухи, Моховинка так само мала мінливу вовночку, яка враз сама собою робилася того кольору, що й ті речі, біля яких бувають Хухи. Моховиночка найчастіш була зеленою, бо рідко відбігала від своєї зеленої хатки. Але ж, коли вона бігала по соснових старих глицях, що лежали на землі, то ставала такою ж рудувато-червоною, як вони. Біля потоку була вона блакитною, як вода; на піску — жовтою, як пісок; між кущами шипшини — рожевою; на вереску — фіолетовою, на снігу ставала білою. Через те люди так рідко й помічають Хух. Хоча ж і те треба казати, що люди взагалі дуже неуважні: вони мало дечого помічають навколо себе. До того ж далеко-далеко не кожний може побачити Хуху... Одного дня Моховинка прокинулася спозаранку: ще й не світало. Прокинулася, бо їй стало холодно. Вона виглянула віконцем й побачила, що по лісу на глицях й на деревах лежить якась срібна пелена. Спочатку вона помислила, що то була імла, але ж коли придивилась краще, то помітила, що те було не подібне ні на імлу, ні на важкий туман, що часом котив бором. А був то перший сніг, бо вже зачинався підзимок. Щоби не змерзнути, Моховинка витягла зі своїх зимових запасів сухого моху й затулила щільненько вхід у хатку. Потім знову скрутилася клубочком та й заснула. Але недовго вона спала. Збудив її якийсь страшний звук. Почула вона, неначе хтось міцно гупнув біля неї, аж у вухах задзвонило. Сама ж вона так підплигувала на своєму ліжку, аж її ніжки вгрузли в мох, а манісінька подушечка з м’якенької кульбаби покотилася на долівку. Тої ж хвилини щось гупнуло знову, ще дужче, Хуха прожогом відчинила віконце й побачила чоловіка. То був дід у великих повстяниках, що майже цілком застували їй дивитися. Він вихнувся, щось блиснуло в повітрі й те блискуче вдарило по сосні. Знову аж луна пішла від того дзвінкого удару, а її сосна жалібно застогнала. Перелякана Моховинка притьмом плигнула до дверей й між дідовими ногами проскочила надвір. Навколо стояло вже чимало інших Хух й сумно дивилися, як дід рубав сосну. Їм було боляче слухати, як плаче та красна, троїста сосна. Але ж що вони такі манесенькі, що могли зробити? Як могли їй допомогти? Тільки ж один старий, мудрий і досвідчений Хо-Суковик надумався. — По тому, як той дід поспішає та оглядається, — промовив Суковик, — я бачу, що він робить це не по правді! А біжіть, лишень, діти, до лісника, пищіть, шкрябайте йому у віконце, аж поки він не прокинеться. Забіжіть котрийсь по дорозі до Лісовика, скажіть і йому: він щось вигадає... Хухи мерщій покотили до лісникової хатинки. Там вони пищали, хрокали, стукали у вікна, аж поки не прокинувся лісник. — Що воно за знак? — промовив він сам до себе. — Дерева стоять й не поворухнуться, а воно щось шумить та пищить. Чи не Хухи часом? Тоді Хухи почали ще дужче шкрябатися по шибах. Лісник накинув кожушину на плечі й вийшов за поріг. Тут його призвичаєне вухо здалеку вловило стук сокири. Він хутчій вхопив рушницю й побіг у ліс. А поперед нього біг його ловецький пес, а ще поперед пса котили щасливі Хухи. Та тільки ж дід ще здалеку зачув небезпеку й подався тікати. І таки втік. Але ж Моховинчину хатинку було знищено, сплюндровано. Одну стіну було зовсім вивалено, мох понівечено й розкидано, а всередину не можна було й пролізти: стільки там валялося великих й малих трісок та кори. Прийшла на Моховинку біда... Що було робити?.. Проситися до когось в хатку було незручно, бо у Хух такий звичай, що кожна доросла Хуха повинна мати свою окрему хатинку. Через те вони й будують такі манісінькі хатки, що навіть удвох там не можна зручно поміститися. Турбувати ж навіть рідних батьків, чи там сестер, або братів жодна Хуха собі не дозволить. Отож лишалося одно: шукати нового помешкання, дарма що всі родичі й знайомі кликали Моховинку до себе жити. Одубілими рожевими лапками побігла Хуха по білому, холодному снігу, заглядаючи під кожне дерево, під кожний кущик. Але ж в тому лісі було повно Хух. Скрізь, де тільки було дупло чи якась нірка, — там уже була інша Хуха або Хо. Моховинка бігла все далі й далі. Була вже й обідня пора, а вона ще зранку нічого не їла. Охляла, знесилилась, перемерзла. Ледве пересувала ноженятами, але ж мандрувала все далі. Нарешті скінчився ліс, й Моховинка вийшла на узлісся. Там побачила вона незрозумілі їй величезні білі купи. Здалека вони були подібні до того, в чому жив лісник. Коли ж вона наблизилась до них, то вчула, що відтіль тягне теплом й чимсь дуже смачно пахне. З одного боку меншої купи вгледіла вона дощову соснову стіну. Під нею було кілька щілин, якими можна було пролізти. Моховинка заглянула в дірку й побачила велику теплу хату. В тій хаті лежали дві великі білі тварини, подібні до диких кіз або сарн. Вони мали роги й довгі, як у Водяника, бороди, але дивились на неї лагідно своїми жовтими очима. Моховинка часто бачила диких кіз, навіть влітку гралася з деякими козенятками, то й тепер вона не злякалася цих незнайомих створінь, бо вони трохи нагадували тих, що були в лісі. Через те вона привіталася й пролізла щілиною під ворітьми в козячий хлівець... Тут було тепло, було багато запашного сіна, що так само гарно пахло, як і її улюблений мох. Господарі були лагідні, дуже співчутливо вислухали, яке трапилося їй нещастя, й самі запросили її тут лишитись та оселитись. І хоча, звичайно, Хухи не живуть по хлівах, — Моховинка не мала чого іншого робити. Так і стала Хуха-боровинка Хухою хлівною... Через якийсь час відчинилися ті дверцята, під якими пролізла Моховинка, й у хлівець вступила дівчинка. Вона була гарнесенька, білява, з блакитними очицями. І одразу сподобалась Моховинці. Дівчинка увійшла з дійницею та шматочком хліба, що був дуже смачний, бо Хуха потім знайшла на соломі три крихітки й наїлася досхочу. Дівчинка пестила кіз, цілувала їх в рожеві мордочки, подоїла молочко, щільненько затулила дверцята й пішла собі. Так щодня приходила вона кілька разів у хлівець. Так само приходив сюди й сам господар, що приносив козам їсти. А коли стало кілька тепліших днів, то вкупі з дівчинкою щоразу був і манесенький хлопчик. Він був такий самий милий, як і його сестриця... Минав день за днем. Тихо й спокійно жила в козячому хліві Хуха-Моховинка. Було їй тут тепло, мала вона м’яку постіль, їжа була смачна та поживна. Могла вона їсти досхочу запашного сіна, майже щодня знаходила кілька крихіток хліба, а часто могла ще й полизати краплинку молочка, що іноді вибризкувалось з дійниці на сіно. Одного бракувало Моховинці: не було тут ніде поблизу жодної іншої Хухи. А кожний знає, як тяжко жити без рідного товариства в чужій стороні!.. І Хуха мріяла й удень і вночі, коли ж прийде час, що вона зможе повернутись до своєї Батьківщини. Однак тільки мріяла, бо що далі, то все ставало холодніше, а Моховинка боялася виткнути на мороз свою жовто-фіалову мордочку. Вона ще не знала, що по зимі завжди приходить весна. Сподівалася ж тільки того, що, коли вже вона зовсім виросте й у неї зробиться дуже густа вовночка на кожушку, — тоді тільки зможе вона, не боячись морозів, повернути до Рідного Краю. Одного дня в хліві трапилось нещастя. Як приходив увечері господар з великим оберемком сіна для кіз, то його зненацька покликали з хліва. Він поспішав й забув узяти із собою ту сітку, в якій звичайно приносив сіно. Отже, вночі в ту сітку й заплуталась старша коза Лиска. Чим дужче вона борсалася в ній, тим дужче заплутувалась. Вранці Моховинка побачила Лиску зовсім безпорадною. Вона лежала зі спутаними ногами, голова також застромилася в поплутані мотузки, бідна коза не могла поворухнутись, а тільки жалібно мекала. Менша кізка Оришка ходила навколо своєї подружки, лизала її, обнюхувала, також мекала, але не могла їй нічим допомогти. Тоді Моховинка кинулася кликати дітей. Вискочила вона щілинкою під дверима й побігла до хати. Тут вона вищала, муркотала під вікнами й під дверима, але ніхто в хаті не чув її ніжного голосочку. І тільки тоді, коли вже господар, виходячи надвір, відчинив двері, змогла Хуха проскочити в хату. Тут вона враз ускочила в ліжко до дітей. Але Хухи не можуть говорити, доки бувають невидимі. Вони тільки пищать, як мишки, або ж муркочуть, як котики. Сили вони також не мають, бо легесенькі, як пушинка, а м’якесенькі, як вата. Тим-то як не намагалася Моховинка розбуркати діток, нічого не могла зробити. Вони тільки крізь сон чули її пухнате тільце, чули, як ніжно вона лоскоче їх своїми лапками по обличчю, й, посміхаючись, спали далі. І тільки тоді, коли вже мама зварила снідання, пробуркалися дітки. Вони прокинулися веселі й почали розповідати, який гарний їм снився сон. — Ненечко! — гукали вони одне поперед одного. — До нас у ліжко вскочило щось таке, мов котик. Тільки то не був котик. Гарнесенький, м’якесенький. Мордочка мов квіточка, а голосок як у мишки. Але мама їм відповіла: — То вві сні таке часом ввижається. В житті ж такого не буває. Їжте, дітки, кулешик. Бідна ж Хуха бігала навколо дітей й не могла їм нагадати про Лиску, що лежала спутана в хліві. І вже аж тоді, коли з хати вийшли тато й мама, Моховинка наважилась показатись дітям. Вона могла це зробити, бо ж ті дітки були дуже добрі. А відомо, що тільки дуже добрі дітки, що ніколи нікого не уразять, тільки ті можуть побачити на власні очі живу Хуху. Дуже зраділи дитинчата, коли перед них з’явилося те миле звірятко, що вони бачили його вві сні. Хлопчик нахилився до Моховинки, щоб узяти її на руки, але ж вона вислизнула в нього з-поміж пальчиків й тонесеньким голосочком, як струна, продзвонила: — Хутчій! У нас нещастя! Коза Лиска заплуталася в сітку! — й з тими словами вона побігла до дверей. А за нею побігли й діти... Так Хуха врятувала свою приятельку Лиску, яка дозволила їй жити в теплому хлівці. Діти були їй дуже вдячні. Тепер вони приносили Моховинці крихітки всього того, що їм давали найсмачнішого. А Хуха, коли ніде поблизу не було когось із людей, показувалася дітям, гралася з ними, дуже їх бавила. Ще проминуло чимало часу. Колись на Масляній тато й мама поїхали до другого села в гостину до бабусі. Діти ж запросили Моховинку до хати. Там вони весело забавлялися, бо Хуха була моторна й уміла вигадувати всякі виграшки. Саме тоді, коли вона показувала, як по деревах стрибає вивірка, нечутно відчинилися двері й у хату увійшов отой самий дід, що хотів колись зрубати сосну, в якій жила Моховинка. — Тікайте, діти! То ж Хуха! — закричав він страшним голосом, угледівши Моховинку, й кинув на неї сокиру, щоб її вбити. Хуха враз стала невидимою. Однак вона не встигла як слід відскочити й гостряк сокири влучив її по задній ніжці. Вона болісно запищала й, шкандибаючи, попід лавками покотилася до дверей. А той лихий дід почав її лаяти й ганити увесь Хушачий рід. — То — лихі тварини! — говорив він дітям. — Вони тільки те й роблять, що чинять якесь лихо людям. Та й нема ж чого дивуватись, бо то ж — Нечиста Сила!.. Діти слухали й не могли тому йняти віри. Вони вже й caмі добре знали Хуху. Бачили вони навіч, яка вона мила, добра, плоха, нешкідлива. Знали вони, як Моховинка вболівала, коли кому була якась прикрість, пам’ятали, як вона врятувала їхню Лиску. Й тому не могли вони повірити словам злого дідa, що говорив про те, чого сам не знав, а тільки чув від інших, також не знаючих людей. Навпаки, дуже вони жаліли бідну Моховинку , скрізь шукали її, кликали, приносили їй найсмачнішої їжі. Але їжа лишалася незайманою. Хуха ніде не обзивалася... Поранена Моховинка мовчки чекала під лавкою, аж поки хтось не відчинив з хати дверей. Тоді вона вискочила надвір. На хвилинку забігла в хлівець, попрощалася, красненько подякувала гостинним козам за їхню ласку й пошкандибала до свого рідного бору. В лісі вже зачинав танути сніг. Починало вже пригрівати весняне сонечко. Тепер Моховинка вже й без того не боялася холоду, бо ж вона була зовсім дорослою. В лісі вона знайшла маленьку ямочку під каменем, надряпала з-під снігу м’якого моху й зробила собі тимчасову хатинку. Там вона перебувала аж до літа, коли вже могла знайти собі житло. Всі Хухи-боровинки раділи з її повороту. Залюбки вони слухали її цікаві оповідання про те, як цілу зиму прожила вона з козами та людьми. Й з того часу почали її кликати хатньою Хухою, або кривенькою Моховинкою. Минув після того цілий рік. Знову у лісі нападало багато снігу. Тільки ж тепер Моховинка вже не боялась зими. З поміччю своїх родичів вона вибудувала собі гарнесеньку хатку, наносила повну хижку запасів: сушених грибків, меду, в’ялених ягідок, корінців, суничного чаю. І жилося їй дуже добре. Удень вона працювала по господарству, а ввечері йшла кудись в гості до подружок. Також робила все, що Хухам загадували Мавки. Якось довелося їй іти далеко, аж на другий бік лісу на іменини старого, мудрого й всіма поважаного Хо-Суковика. Надворі було дуже холодно. Крутила така віхола, що й світу Божого не було видно. Моховинка котила з кучугури на кучугуру й вже перебігла аж до середини лісу, коли зненацька вчула стогін. Прислухалась і впізнала: стогнала якась людина. Вона метнулась в той бік й угледіла в наметі майже зовсім заметеного снігом злого діда. Біля нього лежала зрубана сосна. Він збезсилів, задубів й, почуваючи, що йому надходить кінець, голосно молився. — Господи! — стогнав він. — Пробач мені мої гріхи... Я не хотів би покинути цей світ, не покаявшись... і він почав перелічувати всі злочини та кривди, що вчинив протягом свого життя. — Але ж, — говорив він, — коли б мені врятуватися на цей раз, то заприсягаюся, що до смерті вже не зроблю жодного лихого вчинку. Не крастиму, не лаятимусь, нікого, нікого, навіть мухи не скривджу!.. Шкода стало Моховинці старого, безпомічного діда. Забула вона й про те, як він зруйнував її хатку та вигнав з батьківщини. Як хотів він її зарубати сокирою та на все життя зробив кривенькою. Швидше покотила вона туди, куди йшла, бо знала, що там здибає цілу громаду Хух. Там вона розповіла, що бачила, й прохала допомогти. Недовго їй довелося й прохати, бо ж всі Хухи мають добре серце. Вони гуртом кинулись до діда, що вже ледве дихав. Одні огорнули його зі всіх боків своїми теплими кожушками; інші здмухували з нього сніг; інші лапками розгрібали намет. Дідові стало тепліше. Він почув, як знову побігла його жилами затужавіла кров. Потім простяг одну руку, вона була вільна, обперся другою на сучок й висмикнув одну ногу, а потім і другу. Радий та щасливий, виліз він з намету й став на снігу. Було все навколо cіpo. Віхола крутила так, що не можна було вгадати, куди буде праворуч, а де — ліворуч. Дід постояв, а потім застогнав знову. — Яка з того поміч, що я здолав вилізти з снігу? Все одно в цій віхолі не знайду я дорогу додому. Так чи інакше мені помирати, бо ж хто мені покаже дорогу?! Тоді перед ним об’явилася Хуха-Моховинка. — Хуха! — затрусився він і закричав не своїм голосом, шукаючи сокири. Він одхилився з твердого місця й знову загруз в наметі. Там стояв безпомічний, мов закам’янілий. Але в тій хвилі почув тонісінький голосочок: — Так, я — Хуха! І навіть та сама, якій ти зруйнував торік хатку, а потім у хаті в добрих людей хотів мене зарубати своєю сокирою... Дід затрусився ще дужче. Він був певен, що тепер Хуха помститься на ньому. — Але ж тобі нема чого мене боятися! — продовжувала Моховинка. — Знай, що всі Хухи на світі ніколи не шкодять людям, а, навпаки, дуже часто їм допомагають. Ми — добрі й не пам’ятаємо лихого. Це ж ми, Хухи, допомогли тобі вилізти з намету. А тепер я допоможу тобі вийти й з лісу. Не бійся нічого й іди за мною! Дід все ще стояв нерухомо. Щелепи в нього трусилися, зуби цокотіли, й він не міг вимовити жодного слова. — Ну, не марнуй часу. Ходім! — ще раз звернулася до нього Моховинка й потихеньку покотила вперед. На узліссі, коли вже стало видко, як блимають по селянських хатах вогники, Моховинка спинилась. — Тепер вже я буду вдома! — радісно промовив дід. — Як же я тобі віддячу? — спитав він потім Хуху. — Хухи не потребують подяки. Вони роблять добро з повинності. Але ж на пам’ятку цього дня я просила в тебе ось про що. Не забудь, що ти обіцяв, коли вже замерзав у наметі. А по-друге: розкажи людям, що з тобою трапилось. А тепер ходи здоров!.. Тої ж миті Моховинка зникла, але ж вона ще чула, як дід щиро їй дякував. Швиденько вона покотила на Хушині збори, де чекали її веселі вечорниці у старого Хо. А дід щасливо дійшов до своєї хати й з того часу почав переконувати й дітей, і дорослих, що не слід боятися маленьких, добрих та гарнесеньких Хух...

Степан ВАСИЛЬЧЕНКО В БУР'ЯНАХ

Степан ВАСИЛЬЧЕНКО В БУР'ЯНАХ

«Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це — легенда». — Такими словами починає свою повість про дитинство Великого Кобзаря Степан Васильченко. Правдиво змальовує він непокірну, кипучу вдачу хлопця, показує те «пекло», в якому минали дитячі роки Тараса, розповідає про сирітські поневіряння малого, про «науку» в п'яних дяків, про панську сваволю. І, читаючи ці невигадані історії, не можна не дивуватися легендарній силі поетичного обдаровання Тараса Шевченка, ідо пробилося крізь товстий шар «потрійного гніту».
«В бур'янах»— це лише перша частина великого твору про Кобзаря. Степан Васильчснко збирався написані книгу про все життя геніального поета, але помер, свого задуму не здійснивши.

І
Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це — легенда, коли б'усе те діялось не перед нашими очима. Мені хотілось і почати повість про поета, як починаються казки.
За широкими морями, за лісами дрімучими ще й за горами кам'яними в не нашій далекій стороні був колись веселий край, розкішний, багатий, заворожений злими людьми, зневолений двома неволями. Одна неволя панська, а друга — царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди. Світ їм було — зав'язано, говорити — заказано, ходили німі...